- Мене вовком звуть, а це – лис! Ох і хитрий же!
Вогнедар же тим часом відлежувався у хатині діда Сулиці. Рана його була не важкою, але прикинулось запалення, та ще й відкрилась рана від Чудинова списа. Юнака трусило в лихоманці. Чоботар варив зілля за його вказівками та накладав пов’язки, просочені мастями з Далеборової торбини. Знайомий запах зілля гостро нагадував про Далебора, аж Вогнедар часом стогнав не стільки від болю, скільки від душевної муки.
Поки одужував Перунич, настала зима, сніжна і ясна. Князь Всеслав, котрий не забував про свого чуру, прислав йому одежу – чоботи, штани, кожушок, все просте, але тепле. А від Батури принесли сорочку зі взором зі зчеплених свастик, схожу на ту, що одягав у битву Всеслав, і серце молодого воїна забилося сильніше.
Вогнедар роздумував, що робити йому далі. Поки живий був Далебор – юнак не переймався майбутнім, а слухався учителя наче меч вправної руки. Нині ж він був полишений на волю Перунову і на власну.
Згадував він оповіді Далеборові про Руян, острів у морі-окіяні, де правлять волхви. Десь на тому острові жили й онуки Далеборові… Аби дібратись до того прихистку, та там, у венедів, і залишитись… Подумавши відкинув сю звабу, занадто бо вона схожа була на втечу з поля битви.
Мислив він і про Хорсицю, інший острів, любий його серцю. Щоправда, дідо Сулиця, котрий оповідав йому київські плітки, говорив, що шлях Дніпром буде небезпечним, бо половців суне хмара, і вони напевне обсядуть береги, як колись печеніги. Тим більше хотілося бути біля протолчан у небезпеці. Як там вони зараз – Тверд, Ярволод… Малий Твердята, мабуть, підріс. Вільні люди з радістю приймуть свого жерця. І житиме він у хижці Далеборовій, душею відчуваючи Богів. А прийде ворог – зайвий меч придасться воїнам з Хорсиці.
Та, однак, ніяк забути не міг Вогнедар останні слова навчителя. Мав він взяти зі Всеслава плату за визволення та виграну битву. Для цього мусив лишатись у Києві і прославити ім’я Перунове там, де пращури молились Богам своїм.
І ще одне прикувало юнака до стольного граду – сорочка зі взором із зчеплених свастик. Може, звісно, пошила її жона Батурина, котрій жаль стало молодого воїна, що не мав матері, а може… Юнак збирався відвідати Батурин дім опісля одужання. Поштивий дереводіл був у тяжкому горі – Змагор, утіха його серця, лежав нині в могилі братній, загорнений в черлений плащ дружинника.
Навідував Вогнедара у хатині старого Сулиці лише Рогволод. Княжич щиро прив’язався до рятівника і годинами просиджував у дідовій хижці, слухаючи оповіді приятеля. Перунич зустрічав його з радістю – він бо ніколи не мав друга-однолітка. З дітьми бродників хорсицьких він не приятелював, бо не мав на те часу за вояцькими вправами. Змагор Батурин міг би стати йому другом, але Змагор загинув… А Всеславич, хоч і молодший за нього, теж мав вояцьку душу і пристрасть до чинів відважних, хоч і трималася та душа у тілі крихкому й вутлому. У князя-вовка, як-то часом звали Всеслава, було семеро синів, наче у казці. Шестеро були в батька – міцні та дужі, а Рогволод, хоч і носив ім’я, що уособлювало силу, хтозна у кого і вдався. Батька він обожнював, а той любив своє невдатне вовченя і намагався виховати воїном, незгіршим за братів. Тому і взяв з собою на ті перемовини, аби привчати до небезпеки.
Якось, коли Вогнедар оповів Рогволоду історію Велимира, переможця готів та його бойового побратима, княжич мовив заздрісно:
- Я б теж хотів мати брата по мечу… Ось ти життя мені врятував, Перуничу… Був би ти хрещеним – хрестами б помінялися…
- У нас є обряди давні, - озвався Вогнедар задумливо, - але зараз ти шануєш святощі наші, а згодом, може, нищитимеш їх, як родичі твої?
- Я шаную Древніх Богів, - сказав Рогволод твердо, - і шануватиму завжди. Ти не знаєш, батько ж мене на капище водив, далеко від Полоцька, у пущі. Там ще жрець був, старий-старий, старший, мабуть, і за Далебора твого. Батько все хотів, аби я сильнішим став, а не ріс замірком. Я пройшов посвяту крові… Ось…
Всеславич витягнув правицю й закотив рукав. Вогнедар побачив знайомі сліди від обрядових надрізів. Він теж проходив через посвяту крові у отроцькому віці. Обряд цей був досить болючим і вимагав великої витримки. Дивно, що Всеслав наважився посвятити хлопця, але Рогволод явно пишався цим.