- Слава Богові Перуну огнекудру, - вимовив княжич, - який стріли мета на ворогів, і вірного веде стезею… Адже він є воїнам честь…і суд… І милостив єсть до хоробрих…
Вогнедар не міг стримати розчулення і мовчки стис руку приятеля. Той сказав тихо:
- Тоді… у битві, як ти вихопив мене з-під копит кінських, довкола тебе наче вогонь горів. І люди це бачили… І всі говорять, що неможливо підняти з землі чоловіка в кольчужній броні, а ти мною торгнув, наче пір’їнкою…
- Не знаю, скільки там важила кольчуга, але ти зовсім не важкий, - мовив Перунич з усміхом.
- Рогдан говорить, - озвався княжич знову, - що ти і твій навчитель – дияволи у людській подобі. Але я не вірю, що ти є зло, бо зло не може бути шляхетним, старий же волхв і взагалі загинув як богатир з часів прадавніх.. Я хочу стати сильним як ти, а якщо силою такою наділяє Перун, то я ладен схилитись перед ним. І може станеться диво…
- А чи знаєш ти, княжичу, - сказав Вогнедар, - що володар блискавиць бере страшні треби за дива свої? Ось сталося диво – ворог не дійшов до граду. Та скільки зосталось на бранному полі тих, хто чекав цього дива. Чи ладен ти сплатити за поміч Перунову власним життям?
- Ти ж бачив мене у битві, - мовив Рогволод, - я хоч і слабосилий, але не боягуз…
- Бути хороброму в житті важче, аніж у битві, княжичу… Чи насмілишся ти визнати відкрито, що віриш Богам нашим?
- Але ж для цього треба, - сказав несміливо княжич, - зректися Христа…
- Хіба отой волхв з пущі, - всміхнувся Вогнедар, - не говорив тобі, що Перун не вимагає, аби чоловік, перш, ніж прославити його, зруйнував чужу Святиню, або чогось зрікався? Коли міць Перунова торкнеться твоєї душі, в ній просто не зостанеться місця для чогось іншого.
- Волхв із пущі, - вимовив Рогволод, - сказав, що ми з батьком з проклятого роду, і душі наші не винесуть тої міці…
- Однак, провів же обряд, - сказав Перунич замислено, - отже Боги дали йому знак… Гаразд, Рогволоде… Я врятував тобі життя, отже є твоїм побратимом за правом крові. І тримаймось цього до смерті, аби не зникнути одне для одного у потойбіччі.. Дістань меча…
Рогволод видобув свою зброю. Вогнедар стягнув з плечей сорочку і підійшов до приятеля на довжину меча. Лезо торкнулось його незахищених грудей.
- Довіряю тобі життя своє, - вимовив Перунич, - кров свою, душу свою… Як довірився нині – довірюсь у битві, як довірюсь у битві – довірятиму скрізь. Во ім’я Перунове хай кров змішається наша, і ніколи не проллє її більше зброя наша…
Вогнедар різко хитнувся вперед, і з-під клинка побіг кривавий струмочок. Рогволод поспішно відсмикнув зброю.
- Запам’ятав? – спитав Перунич, беручи свого меча, - зможеш повторити?
Всеславич кивнув і теж оголив груди. У нього навіть вуста побіліли від піднесення, а голос зривався і тремтів. Коли кров бризнула на Перунів клинок, княжич навіть не здригнувся, настільки великим було його захоплення цією хвилею.
Юнаки обійнялись рана до рани, відчуваючи, як змішується червона волога Опісля Перунич зняв з себе дерев’яний оберіг-громовицю, дарований йому колись Далебором, і вдягнув його на Рогволода.
Княжич похапцем розплутував ланцюжки. На шиї у нього, окрім хрестика, висів ще який-то круглий оберіг зі срібла.
- Се мені, - вимовив, - жрець отой дав…опісля обряду. Говорив – венедська… Оберігає від зла з чотирьох боків світу…
Вогнедар розгледів на срібному колі чотири свастики і рівнораменний хрест з п’ятьма зубцями на кінцях.
- “Рука Світовида”, – вимовив з пошаною, - мені Далебор розказував. Це дуже сильний оберіг з Руяну.
- Тобі, побратиме, - сказав Рогволод, - тобі так потрібна оборона, бо ти один, як той дуб у полі.
Дідо Сулиця, котрий прийшов невдовзі, вийняв діжечку з заповітною медовухою і пригостив друзів. Рогволоду ж сказав:
- Не треба, аби знали, що син княжий з жерцем-язичником братався кровно. І так уже Поділ гуде від зайвих розмов.
- Я не боюся нічого і пишаюсь братом таким, - відповів княжич по-юнацькому вперто.
Дідо хмикнув:
- Це тобі не в лісі, княжичу, а у Києві… Батькові твоєму таке пошкодити може.
- Отже, житиму в лісі, - мовив Рогволод, - але не відмовлюсь від брата свого. Батько ж обіцяв Вогнедарові повну волю славити Древніх Богів у самому граді.
- Але ж люди від такого одвикли вже, - сказав Сулиця.
- Я їм нагадаю, - озвався Вогнедар, - і почну вже завтра…