- І Боги йшли на чолі війська, - вишептав хлопець по довгій мовчанці, - в часи прадавні вони помагали онукам своїм. Віщий, що стане з Родом нашим, який зрікся помочі такої?
- Лихі віщування, - озвався Далебор, - ой, лихі… Я сам, Вогнику, лише дещо бачу у Наві11, але дібрався аж до Руяна12-острова, аби саме про це спитати віщунів арконських.
- І що ж відповіли ворожбити руянські? – аж скинувся хлопець.
- Що навіть ім’я наше – Русь, дістанеться сусідам як здобич…, - похмуро відповів Далебор.
Вогник опустив голову. Тоді спитав поволі:
- Віщий, чи може людина змінити долю?
- Свою, певне, може, - мовив волхв, - аби на те було досить сили. Та найчастіше доля вражає сміливця як меч.
- А долю Роду всього?
- Про те лише Боги відають, Вогнику. Одне знане напевне – при найбільшому лиху врятувати може навіть не зброя – слово огнисте.
Малий щось довго обмірковував. Врешті звів на учителя очі:
- Розповідайте ще, Віщий, - попрохав, - я хочу знати все, що знаєте ви!
- Ну що ж, - сказав Далебор, - послухай-но тепер оповідь про Орія та його синів…
***
Далебор сушив зілля. Зібране в ніч Сонцеставу, воно мало чарівну силу, тому старий і беріг кожне стебельце. Поруч, на пласкому камені, лежали принесення бродників – добрячий шмат вепрятини та перепічки з дикого проса. Протолчани дякували Перунові через його жерця за вдалу виправу. Тверд з найвідважнішими чоловіками селища перехопив на переправі лодії, що належали якомусь київському купчині. Цей чолов’яга з хазарською кров’ю в жилах промишляв работоргівлею і йшов лодіями до Царгороду13 зі своїм живим товаром. Не дійшов… Ватаг протолчан розпорядився здобиччю мудро: жонам, що були на лодіях, запропонував обрати собі мужів серед бродників, а з чоловіків зоставив ледь третину, відправивши решту вгору по Дніпру. Далебора він попрохав при тому, аби волхв визначив, хто з колишніх рабів ще здатен до вільного життя.
- Дрібнішають люди… І куди ми йдемо – невідомо…- пробурчав Далебор, згадавши одного з визволених.. Чоловік той був швидше наляканий ніж радий і жахався всього – засмаглих гордовитих обличч протолчан, їхнього озброєння, його, Далебора… Ясна річ, що він не залишився. А ось жони зосталися усі…
- Жона відчуває силу, - продовжував міркувати вголос старий, - і знає, що від зайця заєць і родиться, а від сокола – сокіл…
Окремо від принесень лежав меч франкської роботи, взятий Твердом у битві. Ватаг хотів, аби волхв замовив на нього взяту у битві зброю. Поруч з мечем Тверд зоставив зв’язаного за лапки півня – необхідну приналежність обряду.
Далебор мав вибрати належну годину і послати за Твердом Вогника. Але учень його десь подівся. Сам, без вірного Полісуна, котрий скривджено заповз від спеки у хижу.
Старий узяв різьбленого ціпка, на якому рахував Кола Сварожі. Шість літ минуло з року Кривавої Зорі. За рік до того він привіз на Хорсицю хворе і кволе хлоп’я, котре навіть не пам’ятало, скільки прожило весен. Нині Вогник вже вийшов з отроцького віку. Далебор вважав, що його підопічному десь п’ятнадцять літ, але постійні вояцькі вправи зробили своє – хлопець мав вигляд зрілого юнака. Волхв учив його володіти не тільки зброєю, але й силою прани, сиріч духу. Та нині молодику було не до магічних обрядодійств.
- Жони, - пробурчав знову Далебор, - самого Перуна колись трохи не згубила жона… Проти жони не діє ніяка сила, бо обеззброїть вона найсильнішого поглядом своїм…
- Вибачте, Віщий, я запізнився…
Вогник з’явився біля хижки нечутно, наче дух. Волхв обдивився його розпашіле лице, розкошлане волосся і спитав спровкола:
- Як її звуть?
Лице юнака залилось темним рум’янцем:
- Я і забув, що ви завжди знаєте все, Віщий…
- Добрий воїн мусить бути добрим не лише до битви, - озвався Далебор, ховаючи веселий блиск очей, - а запізнюватися ти почав ще з Ярилової ночі.
- ЇЇ звати Нежданою, - мовив юнак, - чоловік її, Лют, рік тому потонув у Дніпрі…