- Краще б обробляв дерево! – хмикнув Батура, - або одружився. Не нашого це розуму діло – суперечки богословські. Ти – інша річ, ти у волхва учився і дар слова маєш, не кажучи вже про інше. Так тобі належить, а моєму сину належало б справу мою перейняти й рід продовжити. За дідів наших, аби він й рахманом став, то все одно залишив би нащадків, а нині? Сказав недавно Поляні, що жони то спокуса діавольська й гидота перед Господом, і що вона навмисне ходить павою, аби хлопці озиралися… Це моя-то Поляна! Дівча всю ніч проплакало… “Ах ти ж, - говорю йому, - поганець, чи ж ти не від жони родився, що верзеш отаке!” Очі опустить і стоїть…скромник. Добре, що хоч жінка не чула, як синочок її говорить про жон.
Рогволод, котрий кілька разів бачив Первня у Батури, куди приходив з приятелем, посміювався над сином дереводіла.
- Кажу йому, - оповідав про першу зустріч, - “Я Всеславич, Рогволод. А ти, напевне, Первень?” Згадав-бо, як ти мені за нього оповідав. А він і говорить та гордо так:: ”Петром мене звуть, не Первнем…” І дивиться скоса. Батько мій мніхів не дуже любить, каже, що вони забагато волі взяли у Києві. У нас, у Кривичах, такого нема. І про що ти з ним ото говориш годинами? Я б з нудьги помер, їй-пра!
Петро-Первень же якось запропонував Вогнедару опісля чергової суперечки:
- Ти не хотів би побувати в храмі? Чи вам не можна?
- Чому ні? – відповів Перунич, подумавши, - подивлюся.
- Такої краси, - мовив Батурич упевнено, - немає у капищах ваших. Недарма траплялося, що люди руські хрестилися у Царгороді, бо бачили красу тамтешніх храмів і чули співи янгольські.
Рогволод, який ходив за Вогнедаром скрізь, почувши це лише пирхнув:
- Чи не думаєш, чоловіче, - мовив до Первня, - що і він охреститься, почувши співи церковні?
- Якщо вже йдеться про красу, - сказав Вогнедар, - то я хотів би подивитись кирикон у Ярославлім граді.
- Святу Софію? – зрадів Первень, - то ходімо!
До Ярославлього граду юнаки подалися втрьох. За ними вірною тінню біг Полісун.Біля храму Первень попередив, що треба залишити зброю, і Вогнедар зняв меча, а стерегти його попрохав вовцюгу. Сіроманець влігся біля сходинок і заховав морду між лапами.
- Ти, лишень, май на увазі, - навчав Первень, - що язичникам не можна йти далі притвору.
- Я не порушуватиму звичаїв, - озвався Перунич, - раз так належить, то хай буде…
Собор з рожевого каменю височів над ними, а з середини линув багатоголосий спів і солодкавий запах незнаних курінь. Вогнедар пройшов у різьблені двері, знову зі здивуванням помітивши на них знайомі взори безкінечнику, і зупинився перед другими, розчиненими дверима.
Велетенська зала освітлена була не стільки скупеньким зимовим сонечком, скільки блиском свічок. Блиск вбирав очі – виблискувала смальта на стінах та позолота на підсвічниках. Молодий воїн пожалкував, що не можна пройти і роздивитись усе зблизька. Він глянув на стіни притвору і раптом усміхнувся…
По стінах цих котилися свастики-сонечка, і мчали кудись на безвість крилаті пси – охоронці вогню. Невідомий митець не забув нічого – просто перед Вогнедаром квітло Дерево Життя, а попід стелею вився оберіг з дубового листя. Юнак згадав слова Поляни про те, що в Святій Софії “наші візерунки”. Дівчина була права, щоправда красу цю теж, видко, не пускали далі притвору.
Повернулися Первень з Рогволодом, які пройшли були до середини храму.
- Роздивився хоч щось? – спитав Батурич.
- Так, - озвався Вогнедар, - я дізнався про те, що хотів.
На вулиці Перунич оперезався мечем і гукнув на Полісуна, котрий зацікавлено принюхувався до запахів, що линули з храму.
- Про що дізнався? – не відставав Первень, - побачив красу церкви Христової?
- Побачив, - мовив Вогнедар, - побачив багато блиску. Наша краса спокійніша. Як от у цьому прихатні… притворі. Вона не пригинає людей до землі. Я як загледів Симарглів на стінах, так наче друзів зустрів.
- І ти зовсім нічого не завважив окрім того поганства на стінах? – мовив Первень розчаровано, - отець Феодосій говорить, що треба все це замазати, аби не сомущало.
- Напевне, так і зроблять, - мовив Перунич з жалем, - а даремно. Лише це місце може привернути увагу язичника, якщо вам уже так забаглося когось навертати. Адже ми не є дітьми, яких можна звабити блискітками. І нехай спопеліли Святині наші – та є сонце, і вітер, і дуби у пущах… І Дніпро гримить порогами. Це краса могутня, як Боги, а є ще краса ніжна, мов дівчина. Віщий Далебор говорив мені колись: ”Перед смертю видимою не схиляй голови, та коли йтимеш повз яблуню, що квітне, – нахились, аби не збити цвіту.” Коли ти востаннє бачив квіти на яблуні, Петре?