- Не пам’ятаю, - розгублено мовив Батурич, - чи й не диво – квітка… Ну яблуня і яблуня… Дивак ти, я тобі про церкву, а ти мені про яблуню...
Вогнедар узяв у жменю трохи снігу і засміявся:
- А коли у сніжки грав востаннє?
- Та коли хлопцем був, - сказав Первень здивовано, - а тобі навіщо?
- А ти, Рогволоде? – спитав Перунич весело, - грав? Чи це не по чину княжичу?
- Чого це? – хмикнув Рогволод, - грав… З братами. Вони мене весь час побивали…
- А мене Далебор навчив цьому… Я не мав приятелів, дітлахів, і засумував якось. Зима теж була… Сніги… Вовки десь вили. Віщий говорив, що є краса у всьому. Навіть у такій зимі. А тут – подивіться довкола!
Довкола лежав Київ, принишклий під снігом. З димарів на Подолі курився димок. І на цьому білому тлі виблискували промені сонця-Поревита.
- Дивіться! – сказав Вогнедар і запустив сніжкою в Рогволода, - ну, дивіться же!
Княжич нагріб повну жменю снігу і з задоволенням пожбурив сніжкою в Первня. Той опирався спокусі скільки міг, але коли отримав ще одну сніжку, почав ліпити сніг і собі.
- Дивіться! – повторив Вогнедар задихано, - це ніколи не згине… Бо Сонце народжується з року в рік! Бо завжди буде сніг, і яблуні, і квіти… Аж поки не обернеться Колесо Вічності, але й тоді все почнеться спочатку! Усі храми на світі проминуть і зникнуть – а це залишиться! Мені не треба їхати за красою до Царгороду – вона довкола!
Він ухилився від сніжки Рогволодової, і та, прохурчавши мимо, влучила в якогось чоловіка, котрий уже довгенько спостерігав за ними.
- Ой, лихо! – вигукнув княжич, - чи не сталося чого?
- Вибачте, вельмишановний, - озвався і Вогнедар, - ми захопилися…
- Я бачу, - м’яко мовив чоловік в киреї поверх чорного монашого вбрання, - Ти, Петре, зібрався навертати цього язичника, а він, здається, навернув тебе…
Розчервонілий Первень раптово зблід.
- Отче Алемпію, - мовив прохально, - благаю, не кажіть отцю Феодосію… Наставник буде гніватися! Я дійсно … зробив зле.
- Нічого, - мовив мніх поблажливо, - діло молоде… А ти, юначе, чи не є тим самим Вогнедаром, про якого говорить всеньке місто?
- Я і є Вогнедар, - мовив Перунич, - а Первень дійсно ні в чому не винен… То ми з Рогволодом підбили його. Я не обізнаний з тим, що цього йому не належить…
Вогнедар говорив, а сам над силу гасив веселі іскорки в очах. Мніх заспокійливо хитнув головою.
- Нічого не сталося, - повторив, - я йшов за вами і чув дещо, сам того не хотячи. Ти надто розумний для язичника, Вогнедаре.
Юнак поправив розкошланого чуба і сказав спокійно:
- Я просто можу висловити те, що інші розуміють і без слів.
- А грамоти тебе навчено? – допитувався мніх, - я бо доглядаю книгозбірню Ярославову, і тому цікавлюсь письменними людьми.
- Я вмію різьбити чертами, - сказав Перунич, - і знаю священні рези. Писаних же книг не бачив ніколи, бо не у наших звичаях нищити живу твар задля пергаміну.
- Ти часто буваєш на Горі, - мовив Алемпій, - то якось зайшов би, подивився. Я попереджу переписчиків, аби вони не дуже… жахалися тебе.
- Ви не вірите, що я відьмак? – спитав Вогнедар з усміхом.
- Я досить помандрував по світі, - сказав мніх лагідно, - і надивився ріжного люду. Свята молитва й хрест бережуть від лихої сили, та я не думаю, що людина, яка схиляє чоло перед квітнучою гілкою є лихою.
Алемпій пішов собі, а Первень ще довго віддихувався.
- Підвели мене! – жалівся, - ой підвели! Про все забув за сніжками вашими. Ще добре, що натрапили на Алемпія-книжника, він нікому не розкаже, а якби трапився хтось інший… А гріх-то, гріх який! Замість про Бога думати – я у сніжки грав як отроча! А все ти, язичнику, заплутав мене геть! То сонце, то яблуні, то на сніг подивись, то довкола глянь! Дивитись треба в душу свою і зріти її мерзоту гріховну! А помисли очищувати молитвою! А тобі іграшки! Перуну кровожерному служиш, а торочиш про квіти… Тьху! Щоб я ще колись заговорив з тобою!
- До книгозбірні підеш? – спитав княжич, коли Батурич подався геть.
- Цікаво подивитись, - відповів Вогнедар, - мніх цей незвичний. Зазвичай такі люди вважають, що немає знань, більших за їхні. Цей теж так вважає, але, принаймні зрозумів… про яблуні.
***
Первень недарма боявся так свого наставника. Грізний Феодосій раз у раз з’являвся у палатах княжих, аби покартати Всеслава, та нагадати йому про Ізяслава-вигнанця. Потрапляв ігумен Печерський при цьому якраз на гульбища, яких не терпів. Брячиславич бо, як і рід його, любив веселощі, музик та скоморохів і не цурався хмільного меду. А, аби з’єднати собі бояр полянських, трапези такі влаштовував Всеслав частенько.