Ізяслава Феодосій теж частенько соромив поганськими веселощами, та Ярославич хоч би каявся щиро, аби потім знову согрішати. Всеслав же, свавільний і гордий, зневажав повчання, хоч лихі, хоч добрі. На лихо зобачив якось Феодосій у князя Вогнедара з гуслами. Співець-поганин був останньою краплиною в списку гріхів Всеславових.
- Ти, княже, - гримів Феодосій у трапезній, - і люди твої лише зветеся християнами, а живете як язичники! Лукавий задурює вас і таким і сяким чином, і од віри вас відвертає і трубами, і скоморохами, і гуслами, і русаліями! А глянь-но на втолочені грища, по яких товчеться простолюд, людей тьма на них, а церкви порожні стоять! Коли ж буває година молитви, то рідко кого зустрінеш у храмі! От і кара буває народові за гріхи: або смерть, або голод, або нашестя поганих, або ще якась біда…
- І що ото ви, отче, - мовив з несмаком Всеслав, - весь час крячете, мов ворон! Біда… Біда… Напасті… Видасться посеред битви спокійна година, так і ту зіпсувати хочете. Що вам до людей з їхніми грищами, хай краще гуляють, ніж ворохобляться, а до русалій літніх ще дожити треба.
- А ще тримаєш при собі, княже, - не відступався Феодосій, - жерця поганського і вуха свої занечищуєш словами його! І син твій, отрок, з ним же, поганином, дружбу водить, і сам уже став мов язичник! Женіть чоловіка цього геть, бо сама його присутність – ганьба палатам княжим!
Вогнедар опустив очі. Цей чоловік, що звав його ганьбою, нагадував Далебора до болю в грудях. Юнак був навіть радий тому, що несамовитий мніх кляв його – бо це було не схожим на Далеборів рахманський спокій. Всеслав теж завважив подібність, бо мовив різко:
- Мало з мене було волхва того, так тепер ви, отче, не даєте жити як хочеться! Прямо мара яка-то, до чого ви схожі з Далебором-небіжчиком і голосом, і лицем, і тим, що кожен своє гне… Тільки й ріжниці, що він Перуна славив, а ви – Христа. Та й не гнівався отак як ви аж до крику. Він часом не був вам братом кровним, Далебор-то, Перунич?
Стріла трапила у ціль – мніх збілів на виду, але мовив твердо:
- Нема у мене інших братів, окрім братів во Христі, і не було ніколи!
“Ой, неправду казав чоловік цей,” – думав Вогнедар, коли пробирався засніженою вуличкою до хатини діда Сулиці, - та тільки хто пам’ятає тепер синів воєводи Мстислава? Хіба що дідо Сулиця, та й то навряд!”
Дідо, однак, аж образився такою недовірою.
- Про такі речі, воїне, тільки мене й питати треба, я бо не лише один з найстарших на Подолі, але й пам’ять зберіг, чого не скажеш про решту старині.
Вогнедар, коли зайшов до хати, видобув з торбини лагоминки ріжні, якими наділив його Всеслав, і Сулиця задоволено прицмокнув:
- Казали мені добрі люди – для чого, злидню, зуби зберіг? Для того, аби хоч на старість поїсти те, що князі їдять!
Та й поліз до льоху за медовухою. А оповідати почав, сьорбнувши для пам’яти з заповітної баклажки.
- Се, Перуничу, діло давнє… Дійсно, мало хто пам’ятає нині братів-Божичів. Були вони синами воєводи з Вишгороду, а чи з Василькова, забув уже. П’ятеро братів – як п’ять пальців на руці! Найстарший разом з батьком-воєводою ще Святославу-князю службу правив, аж поки і голову склав десь на Подунав’ї. Другого замолоду звали Данком, оце ж і був Далебор-волхв, а ще двоє братів навчалися: один у Святині Дажбожій, у Чари-волхва, другий же – у Велесичів. П’ятий же тоді хлопчиськом був, а звався Богодаром. Оце ось, Перуничу, і є отець Феодосій…
- Славний рід який, - мовив Вогнедар замислено, - воїн і троє рахманів…
- Та й отець Феодосій, - прищулився дідо, - теж, як ти говориш, рахман, тільки іншого Бога. Так ось, коли звалилась на нас напасть оця ромейська, двоє Божичів загинуло одразу – один згорів разом з Чарою у Святині, коли підпалили її князеві найманці, другого ж убили на торжищі, яко учня Велесичів. Далебора тоді у граді не було, та думали, певне, рідні, що і його вбито у Гаї… Словом лишилась мати їхня з одним Богодаром…
- А батько-воєвода? – спитав юнак.
- А тут, воїне, чутки ріжні були. Говорили, що настільки вірний він був Святославовому сину, що хрестився по власній волі. За жону його не знаю, але чи щось з хрещенням їхнім було не так, чи боявся князь людини, сини якої погинули через нього, та тільки відіслав воєводу у порубіжне городище, чи-то до Курська, чи-то ще куди. Там Богодар і виріс. Батько-воєвода до того часу вже голову склав у якійсь сутичці, мати ж з єдиного нині дитяти порошинки здувала І виросло дитятко. Знов-таки, не відаю, де воно премудростей ромейських набралося, на порубіжжі сидячи. Але пішов хлопець коверзувати як ото Первень Батурин. Мати вбере його в чисте, він же ту льолю скине та ще й ногами потопче. Мати їсти подасть – а у його піст… Мати веде його вчитись ділу ратному, аби батькову справу продовжував, а він у намісника княжого найнявся печі топити, та за півроку жодного разу сажі з себе не змив – так і ходив у золі та у попелі. А жона Божича-воєводи твердого норову була, це тобі не Світана Батурина, котра голос відвести соромиться. І лаяла вона синочка, і била всяко – рукою, і ременем, палицею навіть. Він же все приймав з подякою та покорою, а зо шляху свого не звертав…