- Тут, - говорив, - уся мудрість світу. Велике діло – книга.
- Мудрість тримати слід у пам’яті, - мовив Вогнедар замислено, - книгу знищити легше, ніж чоловіка. В нас були люди з могутньою пам’яттю, що зберігали знання з прадавніх часів. Дощечки з’явилися пізніше… А деякі речі і взагалі заборонялося записувати.
- Але ж усе неможливо запам’ятати, - заперечував книжник, - і розказати тими ж словами… Ось послухай-но слова про діяння Спасителя нашого, записані апостолами його.
- Що то є – “апостол”?
- Учень, - відповів Алемпій, - як же пощастило тим людям, що були учнями самого Господа!
- Про втілення Божі, сиріч аватари мовою Древніх, говорять і Веди, - сказав Вогнедар зацікавлено.
- То були несправжні Боги і фальшиві втілення, - мовив книжник лагідно, - Бог один…
Вогнедар знизав плечима. Він не розумів такої нетерпимості. Історію Божого втілення з чужих країв юнак вислухав зі щирим зацікавленням, бо пам’ять його завжди вбирала знання наче пісок воду, ніколи не насичуючись. Для чого він запам’ятовував те, або інше, Перунич часом і сам сказати не міг. Навчився він розбирати писані книги, бо буквиця їхня була схожа на рези, почав читати сам, бо в глибині душі вважав, що Алемпій не розкаже йому всіх таємниць. Далебор бо завжди говорив, що є просто собі знання, а є відання таємні, для посвячених. А якщо люди хрещені усі знання свої довіряли книгам, то може там і чаїлася розгадка погибелі Руси.
“Вороги чоловікові – домашні його” – прочитав він якось, згадав вуя Косняча, Батурину родину, рід Далеборів, і тут таки наштовхнувся на таке, що наче приском обпекло душу…
“Я не мир принести прийшов, а меча…”
Рядки пливли перед очима, і бачив він крізь них, як горіло селище Боричів…
“Я прийшов порізнити чоловіка з батьком його… Хто більше як мене любить батька чи матір – той мене недостойний… І хто більш як мене любить сина чи дочку, той мене недостойний…”
- І це не є таємницею, - прошепотів Вогнедар, - це можна прочитати… Цьому вчать… Чого варті тоді всі слова любові? Чи знав мій дядько рядки оці, коли йшов нас убивати?
Перегорнув книгу туди, де слова наводилися учнів Ісусових і знову наче наштовхнувся на меч…
“Коли хто не любить Господа, нехай буде проклятий!”
“Із ваших покликаних, браття, небагато хто мудрі за тілом, небагато хто сильні, небагато хто шляхетні… Але Бог вибрав немічне світу, щоб засоромити мудрих, і немічних світу вибрав Бог, щоб засоромити сильне. І простих світу, і погорджених і незначних вибрав Бог, щоб значне знівечити…”
Щось подібне чув Вогнедар від Далебора… Напружив юнак пам’ять і згадав: це ж юний Всеслав кинув схожі слова у лице мудрого вчителя…
А тоді пішов на нього з мечем…
Закрив Вогнедар книгу аж з острахом яким-то, наче то були списки заклинань, зоставив на столі, та й полишив і книгозбірню, і доброго книжника на превелику втіху Рогволодову, котрий щиро нудився поруч з другом. Алемпій же якось перестрів приятелів і спитав Перунича:
- Чому занедбав книги, юначе? Чи зрозуміти не можеш, так я б пояснив…
- В кращі часи, - мовив Вогнедар, - знали рахмани наші мудрість чужоземну і зі спокоєм порівнювали її зі своєю. Але не можу порівнювати я зі спокоєм, бо во ім’я мудрості вашої винищено рід мій. Вогнем та кров’ю хрещено Русь, і прокляли ваші жерці тих, хто вашого Бога не зміг полюбити як свого. Тому не вірю я ні в любов ні в милосердя християнське. Дивуюся тільки, чому слова оті про знищення Роду доступні усім, а не тільки рахманам вашим.
Мовив зі смутком старий книжник:
- У справах віри, юначе, треба жити не розумом, а серцем. Чому зупинився ти саме на тих словах? Невже не просвітили тебе діяння та страждання Христові?
- Були і в нас, чоловіче добрий, - озвався Вогнедар, - і волхви-цілителі, і волхви-співці, і волхви-воїни, і кожен по-своєму люд рятував. Та ніколи не кляли вони чужоземців за те, що не любили ті Дажбога, Перуна чи Велеса. І вогнем та мечем на віру свою ніколи не навертали. Адже кирикон святого Іллі збудовано у Києві задовго до звоювання Аскольдового. І жили поруч з нами хрещені люди вільно сотні літ. Кажете – світло несете ви поганам, та тільки осліпило світло це онуків Дажбожих.
- Треба бути милостивим до тих, хто вагається, - вже суворіше сказав Алемпій, - до таких же як ти, юначе, милосердним треба бути зо страхом, і не торкатись навіть до одежі, опоганеної від тіла. Біда твоя у тому, що розум твій повен знань диявольських, і світло істини не проникає за цей мур.