- Це та жона, що добре стріляє з лука? – пригадав собі волхв, - так ти у неї тепер навчаєшся… вояцькій справі?
- Навчаюся, - ніяково мовив Вогник, - але не стріляти…
- Бачу, що настав час привчати тебе до справжньої зброї, - сказав Далебор серйозно, - досить ми перевели з тобою паличчя.
Юнак знову спаленів, тепер уже від утіхи. Старий до цього дня навчав його мечному бою так: давав до рук важкеньку дубову ломаку, а сам наступав на нього з мечем, аж поки від міцного дерева не лишалося цурпалля, а груди хлопця не починали кривавити від числених порізів. І ось тепер – справжній меч! У старого Перунича їх було два – варязької та роської роботи. Іноді, під час відсутньості вчителя, Вогник крадькома вправлявся з варязьким мечем. Другий клинок був зручніший і легший, але юнак не насмілювався виймати його з піхов через охоронні рези, викарбувані на лезі.
Нині Далебор зняв мечі з кілочка на стіні хижі і сказав замислено:
- Дам тобі мабуть мій М’єльнір. Він трошки незграбний, але є добрим мечем для початківця.
- А чого він так дивно зветься? – спитав юнак, гордий з того, що вчитель відкрив йому ім’я зброї.
- Здобув я його, коли жив на Руяні, - почав Далебор, - битися доводилося тоді і з данцями, і зі скандами… То вони ходили на Руян війною, то руянці на них. А я був винен за пророцтво велику ціну арконській Святині.
- Як винні? – запитав Вогник, шанобливо беручи меча до рук.
- Ну, прибув я на Руян як оце стою перед тобою. В полотняній сорочці і з тим, другим, мечем. Навіть гусла свої втратив дорогою. Ці ось зробив уже опісля. А Руяном, як я тобі розказував…
- Правлять волхви, - докінчив юнак, - головний же Віщий, правитель Руяну, живе біля Святині Аркони.
- Все так, - погодився Далебор, - і саме він вирішує чи дозволити говорити жриці-провидиці. Адже ворожіння це забирає багато сили, і арконські відунки, буває, платять за нього життям. Тому дорого коштує відання руянське, а я не мав з собою нічого, окрім меча.
Волхва-правителя звали Віщим Радагастом. Був він тоді старшим навіть ніж я зараз. Показний такий чоловік, сивий як лунь, а очі сірі і холодні як північне небо. Ну, так ось він мене і питає:
“ Що ти хочеш знати, прибульцю з далекої Русі?”
“ Хочу, - відповідаю, - знати долю Роду свого.”
Здивувався Віщий Радагаст:
“ Вперше, - говорить, - чую прохання таке. Невже тебе, Перуничу, не цікавить власна доля?”
“Як пропаде Рід мій, - говорю, - то байдуже, якою смертю мені загибати.
“А відомо тобі, воїн-жрець, що великі знання вимагають великої й плати?”
“Маю ось, - відповідаю, - життя і меч. Меча віддати не можу, бо це все, що залишилося мені від навчителя мого, Вогнедара Віщого. Життя ж бери, Верховний, але вже після того, як почую слова віщунські.”
Тоді Радагаст мовив до служителів Святині:
“Ось людина, якій нема діла до власної смерти, а життя своє цінує вона дешевше за наставницький меч. Світовид Арконський приймає таку ціну, русичу Далеборе. Завтра ти почуєш віщування і даси платню свою.
“Гаразд, - говорю, - якщо добрі слова почую – помру з радістю, лихим же буде віщування – для чого й жити людині без Роду!”
Сині очі Вогника пломеніли таким же захватом як і тоді, коли він слухав оповіді про подвиги пращурів. Юнак запитав поштиво:
- Колись ви, Віщий, говорили мені, що лихим було віщування арконське. Що навіть ім’я Роду нашого стане здобиччю чужинців…
- Віщування було лихе, - погодився старий замислено, поринувши у спогади, - довго мовчала Відаюча, довго не озивався Світовид, а тоді сказав її вустами і це, і ще дещо… Сказав, що не загине наш Рід, але до рабства лютого потрапить, і, хоч земля оріянська не вміщатиме крові тих, хто за волю вмер, нащадкам нашим повік тієї волі не здобути, бо зачинилась брама, і не почують їх Боги. І ще сказано було, що страшнішими за ланцюги на руках будуть кайдани на душах нащадків наших. Се зрозумів я так, що судилася русичам найстрашніша у світі доля – доля раба, задоволеного рабством своїм.
- Такого не може бути! – заперечив палко Вогник, - хіба не може з’явитись князь, схожий на Святослава? Який згадає про діяння пращурів і про Богів Русі?
- Чув я, - відповів Далебор, подумавши, - оповідання про те, що став у Царгороді колись до влади князь, базилеус по-їхньому, котрий з дитинства таємно шанував Давніх Богів Елади. І ось як став той базилеус ромеями правити, то захотів повернути назад і Богів, і віру, і храми, сиріч Святині. Та не зрозумів він того, що нема вже еланів, людей мудрих, гордих та жорстоких, котрі тим Богам молились, а є лише потолоч, якій вже віра нова увійшла у кров і в душі. І даремне базилеус будував Богам Святині – не було людей, котрі б шанували щиро тих Богів. Потолоч же вимагала лише їжі, а опісля загибелі базилеуса з насолодою руйнувала відновлені храми. Отже, Вогнику, все може статись, але надії втрачати не годиться.