- Якщо не можна нічого змінити, - озвався Перунич, - треба терпляче чекати змін.
Батура лише зітхнув. Його діяльна натура вимагала нагального вирішення наболілих справ, а Всеслав все збував смішками. Зміни могли бути тільки лихими, ясно було, що й Вогнедар це розуміє, і Батура позаздрив витримці хлопця, чиє життя, або, принаймні, воля висіли на волосинці.
- Що ж, - мовив врешті дереводіл, - будемо чекати…
***
А через кілька днів примчав до Всеслава один з його вивідачів з лихою звісткою. Ізяслав, мовляв, іде на Київ з потугою тестя свого, круля ляського Болеслава.
Оскільки сила ворожа була великою, звелів Всеслав знову збирати рать. Кияни зібралися охоче: усі бо стереглися помсти Ізяславової за ганьбу та вигнання.
Очікувати ворога вирішено було біля Білгородки, що на Ірпені. Місце для битви було там добре, за спинами - городище з підйомним мостом. Ратників знову повів Батура, не зваживши на голосіння Світани. Поляна ж все видивлялась межи кінних Вогнедара, а коли побачила його на Білогриві, підбігла і взялася за стремено.
- Хай бережуть тебе Боги твої, воїне! – мовила так тихо, що ледве розчув її Перунич. Зате хоч стиснути встиг дівоче рученя і радів з того.
З духовних осіб цього разу ніхто не вийшов благословити військо. Ратники на це не дуже зважили, бо на терезах долі були життя їхні, а от серед дружинників почалися розмови. Поки дійшли до Білгородки, дружина без битви порідшала трохи не вдвічі. То один то другий комонний зникав вночі і мчав на захід сонця вимолювати пробачення у колишнього князя.
Брячиславич нервувався:
- Розбіжиться дружина – з ким залишусь? Оці чорні круки в рясах, знову підвели мене… Кривичів моїх – жменька, а поміч прийти не встигла…
- Ратники не побіжать, - заспокоював Вогнедар, якого князь тримав біля себе.
- Що мені з самої раті, - махав рукою Всеслав, - міщухи! Князь без дружини – не князь.
- Половців добре ці міщухи били, - нагадував Перунич.
- Переможемо, - бурчав Брячиславич, - стану рабом віча… Як у Новгороді… Тоскно…
За ті кілька днів, доки військо стояло під Білгородкою, втекло ще кілька десятків чоловік. Між дружинниками та ратниками почалися сварки. Всеслав все більше хмурнів на виду та шепотівся з Рогданом. Вогнедар намагався розважити князя піснями, думаючи при тому, що негайна битва врятувала б все. Але тепер зволікання нерішучого Ізяслава було на користь йому – Ярославич вигравав без бою.
Одного вечора Вогнедар сидів у князя в шатрі і співав йому про походи Святославові – пісні ці бо Всеслав любив найдужче. Та нині слухав похмуро, а тоді зауважив:
- Пращура мого дружинники кістьми були ладні лягти за нього. А з моїх – ще кілька чоловік подалося до Ярославича…
- Ратники вірні вам, - нагадав Вогнедар знову, - жоден ще не втік і не втече…
- Ратники, - вимовив Всеслав, - який я у біса князь з таким військом…
Встав Брячиславич і закрокував по шатру. А тоді мовив рішучо:
- Мабуть, прийму я пораду Рогданову…
- Яку, княже?
- Кинути все, і повертатись до Полоцька.
Поволі поклав гусла Перунич.
- А Київ, а люди? – спитав.
- Нічого їм Ізяслав не зробить, - мовив Всеслав байдуже, - ну, вкине кільканадцять чоловік до порубу…
- Ці люди життя вам врятували, княже! – вимовив Вогнедар, - як можна їх ось так зоставити?
- Ти мені життя врятував! – мовив Всеслав становчо, - і тебе я не покину, Вогнедаре. Поїдемо зі мною у Кривичі. У нас там добре – пущі, спокій… Ти ж любиш ліси… Ніяких кипчаків… Ізяславу теж туди не дібратись. Хочеш молитись Богам давнім – і те дозволю. Будеш біля сина мого, і сам мені немов сином будеш. А ця справа програна.
- Зупиніться, княже! – сказав Перунич, і щось у голосі його раптом нагадало спохмурнілому одразу Всеславу Далебора, - без вас ми дійсно програємо, бо розгубиться рать, не знаючи, що діяти! Одіб’ємо ми Ізяслава з ляхами й без дружини – аби проводир певний був, та дух Перунів у війську.
- Ні! – сказав Всеслав, - я вирішив! Кривичі вже сідлають коней. Твій Білогрив теж під сідлом.
- А як я не поїду? – спитав Вогнедар раптово захриплим голосом.