- Тоді зостанешся тут навіки, бо не хочу я, аби підняв ти галас.
Тієї ж хвилини увірвалося до шатра п’ятеро кривичів на чолі з Рогданом і скрутили Перуничу руки за спиною. Вогнедар навіть не опирався, настільки вражений був. Хоч і бачив він віддавна, що хитка й непевна людина Полоцький князь, але слабкості Всеславові не торкались справ військових. На війні Брячиславич зовсім іншим був, аніж у княжих палатах. І підла зрада така не могла навіть у сні приснитись юнаку.
- Уб’єте мене? – вимовив спокійно, а сам подумав про Полісуна, котрий тинявся десь за шатром, та наче прочитав його думки Рогдан.
- Вовка твого, - сказав кривич, - я підбив стрілою. І тебе б давно прикінчив, аби не князева воля. Вибирай, душа поганська, або їдеш з нами не підіймаючи шуму, або помреш від мого меча.
- Отже, помру, - озвався Перунич, - ти вдариш зв’язаного, Рогдане? Дивись, не схиб, бо у такім двобої можна й полягти…
- Жаль не дібрався я до навчителя твого, - мовив Рогдан ненависно, - але ти відповіси мені за нього, насіння Перунове… Поставте його на коліна, хай загине як раб!
Рвонувся молодий воїн, але його таки зламали, наче дубок. Рогдан зірвав з нього пояс з мечем. Всеслав одвернувся і мовив:
- Швидше, Рогдане, не грайся…
Раптом почувся галас якийсь біля пологу, і до шатра увірвався Рогволод.
- Хто пустив сюди княжича? – мовив Всеслав гнівно.
- Я прорвався силою! – вигукнув молодик, - батьку, що ви робите! Він – мій побратим! За що?
- Відьмак цей княжича зурочив! – зло сказав Рогдан і заніс меча над бранцем.
- Пес! - вимовив Вогнедар, - чи такі, як ти, розуміються на побратимстві? Вбивай мене на очах у брата, та до світанку ти не доживеш!
Всеслав відштовхнув озвірілого кривича, який уже опускав клинок, і вдарив Перунича у скроню руків’ям ножа-запоясника. Вогнедар повалився набік. Брячиславич ухопив за рукав Рогволода, котрий кинувся, був, до друга і сказав становчо:
- Сину, зараз ми їдемо додому. До Полоцька. Так треба. Чоловіка цього покинемо тут. Тільки поводься гарно, синку. Тоді твій приятель зостанеться в живих, хоча я не хотів залишати свідків…
- Власної підлости! – сказав Рогволод, не зводячи очей з непритомного побратима.
- Щеня! – мовив Всеслав беззлобно, - молодий єси і нерозумний. Він теж… молодий. Хотів я взяти його з собою, аби тобі душу не ранити, та нерозумною була сама думка ця. Цей арійський меч не буде служити ні тобі, ні мені – таким його відкував старий жрець Індри, і таким його вкинуть у горнило, бо немає нині руки, що могла б підняти цю зброю.
- Він був вам щитом! - видихнув княжич, - що ви накоїли, батьку?!
- Далебор, - мовив Всеслав спокійно, утримуючи сина біля себе, - колись оповів мені, не знаю з якою метою, про отакі ось… щити. Дійсно, Перуничі покладали у битві життя за володаря, та варто було повелителю порушити закони Прави, і щит обертався мечем. Таким чином жерці змушували коритися воїнів. Або учитель не встиг дати Вогнедару твоєму точних вказівок, або розгубився Перунич, бо юним є і самотнім, але, якби пішов він до кінця за законами отими, то я лежав би зараз мертвим у цьому шатрі. Дякуй, сину, Господу Ісусу та пращуру нашому, Володимиру-князю, що відійшли у минуле і такі звичаї, і такі люди.
Глянув з жалем на бліде лице Вогнедарове, по якому спливав кривавий струмочок і сказав до людей своїх:
- Розв’яжіть його, і зоставте йому меча. А ти, Рогдане, таки паскуда. Хіба я велів знущатись над ним? Ти не вартий цього чоловіка! Забирайтеся усі з шатра під три чорти! Ходімо, синку.
Рогволод глянув на батька раптово зчужілими очима і мовчки пішов до виходу. За ним потяглися кривичі. Князь вийшов останнім, зітхнувши тяжко.
- Що поробиш, - мовив сам собі у відповідь на невеселі думки, - нема в мене іншого вибору. Хай викручуються як знають. Зрештою – то лише смерди.
З тим і сів на коня, а незабаром маленький загін уже мчав геть від місця, де мала відбутись битва.
***
В темній хатині, на столі, горить свіча теплим вогником.
Сяйвик сидить на різьбленій лаві, а навпроти, довкола столу - весь рід його.
Мама Калина… Батько Межибор… Бабуся Слава з глечиком чар-зілля… Дід Гатило, колишній гридень княжий… Ще якісь люди, що й згадати не може Сяйвик їх.
Ось жона світловолоса тримає в руках уламки дощечок, списаних резами…
“Ми онуки Дажбожі, - шепоче вона, - і не сміємо нехтувать славу свою й заповіти дідів.”
А поруч з нею – чубатий Перунич спирається на меч, і грізне лице чорноокого воїна позначене тінню загибелі.