“Воїн не схиляється під вороже знамено, - чує Сяйвик голос, що давно замовк у Яві, - раб і у Вираї зостанеться рабом… Це – єдина мудрість у світі, правнуче мій…”
А ближче до покуті, якось віддалік від інших, сидить старий чоловік, зодітий у біле. Він теж при зброї, і тяжкий варязький клинок в його руці час від часу спалахує вогняною смугою.
“Сину душі моєї!” – говорить старий, і Сяйвик згадує раптом і його, і те, як звався меч, і те, що він сам має нині інше ім’я.
“Віщий Далеборе, - озивається врешті, - ви прийшли за мною?”
“Се лише сон, - озивається старий волхв, - сон у Наві… Ти мусиш прокинутись…Цієї весни не з’явилося листя на Прадубі. Помер Великий Дуб…Але битву ще не скінчено…”
“Сон…, - шепоче Вогнедар, - смертний сон…”
І розсуваються стіни, і бачить він, як пробирається лісом маленький загін…
“Заблукали ми, княже, - чути хрипкий голос з північною вимовою, - наче блудень водить, їй-пра! Я ж виріс у лісі, а тут не можу знайти дороги. Треба чекати світанку…”
“Гаразд, Когуте, - Всеславів голос, - спішуємось…”
Ось і тоненька постать Рогволодова. Княжич,поки воїни намагаються розікласти вогнище, підходить до Рогдана і говорить стиха:
“Поговорити треба, боярине. Відійдімо набік…”
Вони зникають між дерев, а за Рогволодом, мов прив’язаний, іде Білогрив, торкаючись мордою плеча хлопця.
Ось галявина, освітлена місяцем. Рогдан питає похмуро:
“Чого вам, княжичу?”
“Виймай меча, Рогдане! – говорить юнак, - і бийся зі мною!”
“Та ви збожеволіли!” – вигукує кривич.
Та блиск меча трохи не біля горла змушує його відскочити і одрухово вихопити зброю.
“До світанку, - все так же рівно мовить Рогволод, - ти не доживеш!”
Рогдан все ще вважає, що це якийсь жарт. Але юнак йде на нього пробоєм, і кривич починає відбиватись уже на повну силу. Та Всеславич б’ється з несподіваною міццю і вправністю, так, що Рогдан вже починає непокоїтись за своє життя.
“Княжичу, - озивається він крізь брязкіт зброї, - зупиніться! Що скаже ваш батько, коли я вас уб’ю?”
“Цієї ночі, - озивається спокійний голос, так не схожий на голос колишнього отрока, - помреш ти, Рогдане, аби сповнилося віщування…”
“Хлопця зачаровано!” - бурмоче Рогдан, і жах поволі обіймає його душу, а рука слабшає і робить помилку за помилкою. І ось уже Рогволод стоїть над ним, поверженим, з окривавленим мечем, а місяць затуляють хмари, і віддалік чути відгомін громовиці.
“Довіряю тобі, - шепоче княжич, - життя своє, кров свою, душу свою… Чуєш, брате? Перун прогримів у небі! Твоя доля – моя доля, а твої Боги – мої Боги…”
Юнак обтирає меча об одежу забитого і підманює Білогрива. Кінь, котрий до того не давав на себе сісти і біг впорожні, довірливо схиляє шию.
“До Києва, Білогриве, - озивається юнак, - там Вогнедар, розумієш?”
Рогволод сідає у сідло і рушає у зворотній шлях. На сусідній галявині чути Всеславів голос:
“Когуте, не бачив княжича?”
“Він десь там, з Рогданом,”- відповідає воїн.
“А, ну нехай…”
Мчить під хмарним небом самотній вершник… І розпливається видиво, а в заплющені повіки Вогнедарові вдаряє яскраве світло дня.
Жіночі ласкаві руки кладуть щось холодне йому на чоло.
- Мамо, - мовить Перунич, ще не вповні отямившись од видива, в якому його звали Сяйвір Борич.
- Лежи, лежи, синку…
Розліплює над силу юнак повіки і бачить над собою Світану Батурину.
- Як я тут…
- Ти лежи, лежи…
Та рвучко сідає юнак на ложі, торкається пальцями розпухлої скроні і згадує все…
- Отямився? – почувся бас Батури. Дереводіл увійшов до покоїка і виправив Світану геть. Мовив стиха:
- Я забрав тебе до себе… Думав – не виживеш… Рана ніби не тяжка, але душа твоя блукала у Наві… Все з мертвими говорив – то з якимись родовичами, то з Далебором своїм… Дубом яким-то непокоївся. Слава Богу – отямився врешті.
- Що сталося, - вишептав Вогнедар, - опісля…
- Опісля того, як Всеслав твій чкурнув до Полоцька? – зло сказав Батура, - та нічого…Рать повернулася до Києва…Двічі збиралося віче, але так нічого й не вирішили. Одні кричать, що треба кидати все та мандрувати хоч і у землю грецьку, інші за те, аби послати до Святослава Чернігівського, щоб він у Києві князем був. Врешті, перемогли ті, що за Святослава кричали, виправили таки гінця до нього. Та нічого з цього не вийде – не піде лис чернігівський відкрито проти старшого брата. Поки що не піде… Може згодом колись, але не під цю ворохобу.