Схилив голову Вогнедар, а Батура сів поруч і руку на плече йому поклав.
- Спинити хотів Всеслава? – запитав, - це він тебе так?
- Він…
- Думали всі – нарешті Києву пощастило з князем… І куди оце дивились твої Боги, Перуничу?
- Аби, - мовив юнак, - дійсно вірив Всеслав Богам нашим, то не покинув би рать. І аби вірив їм Ізяслав-князь, то не вів би чужоземців проти люду свого…
- Мо’ й твоя правда, - буркнув Батура, - тільки, що нам тепер робити? Мені, Горазду-кожум’яці, Білозіру-ковалю? Як не згноїть нас у порубі Ізяслав, так наближені його вигадають якусь кару нелюдську за ромейським зразком…
- Битись треба з ляхами! – озвався Вогнедар, - іншого виходу нема!
- Та хто буде битись? – сказав Батура розпачливо, - не зберу я раті знову! Всі зневірились і принишкли як миші по норах. Будемо ми тікати з Києва, Перуничу! Принаймні, Світану з Поляною я завтра ж відправлю до родичів у Вишгород. А сам ще залишусь, подивлюсь, що далі буде. Негоже якось тисяцькому одразу покинути град свій. За Первня я не боюся, він нині і ночує в монастирі та збирається постриг прийняти, а от тобі, Вогнедаре, теж іти звідси треба. Нас-то може й помилують, може й ні, а тобі – не жити. Занадто лихі на тебе чорноризці та можні! Попадешся Ізяславу з його ляхами, та розкажуть, хто ти, а тебе ж всеньке місто знає – і згориш на високому вогні, як у Новгороді волхви горіли.
- Тим більше не личить мені тікати, - мовив Вогнедар становчо, - зостанусь до кінця з киянами! Битись – так битись, гинути – так гинути! Ми бо – онуки Дажбожі, і не сміємо нехтувать славу свою й заповіти дідів!
- Тебе, хлопче, - сказав Батура розчулено, - з блискавки роблено та на камені куто… Гаразд! Що станеться – те станеться! Залишайся… Тільки до Сулиці не ходи, біля мене будь, аби я зовсім духом не упав.
Віддав Батура Перуничу і гусла його, і пояс з мечем, які прихопив у княжому шатрі, а от Полісун дійсно зник. Мабуть, і справді підстрелив його Рогдан.
Гусла Вогнедар відніс до Сулиці і велів заховати разом з іграшками, які знайшов він у Коснячевій хаті, мечем же оперезався, згадавши при тому видиво своє. Якщо було воно правдивим – чоловік, який кинув його на коліна, не дожив до світанку… І де блукає нині побратим, чи живий він ще? Зітхнув юнак тяжко і знову подався до Батури, де зібрались старшини братчин.
Вечір проговоривши, вирішили Батура з приятелями таки спробувати підняти люд. Вивідачі з охочих принесли звістку, що дійшов Ізяслав до Білгородки і став там табором, не наважуючись вдарити. Рать могла зачинитися у граді і оборонятись, та Вогнедар обстоював за тим, аби вийти ворогу назустріч, і його послухали. Назавтра вирішили зібрати віче знову, і йти походом просто з віча.
- Не підуть люди, - засумнівався був Горазд- кожум’яка.
- Умовлю! – просто сказав Перунич, - люди послухають не мене – волі Божої.
- Далебор-волхв, - зітхнув Горазд, - може і умовив би… Але ж ти – дитина ще… Всеслава одного он і то не зміг умовити…
Вогнедар торкнувся пальцями пораненої скроні і відповів:
- Бо для Всеслава немає вже святого на цій землі, а для вас є, кияни! Тому вас умовити легше буде!
Опісля ради цієї подався Перунич до Змагорового покоїку, де нині ночував. Ліг на ложе, та сон не йшов.
“А як не послухає люд? Предки наші боролися з ворогом відколи й народжені були, але нині інші часи, погибельні… Батура он і той сподівається на милість Ізяславову. Та не буде їм милості, як і Боричам не було!”
Раптом рипнули двері, і біла тінь ковзнула до спочивальні.
- Се я, Вогнику, Поляна…
- Що сталось? – аж скинувся Вогнедар.
- Батько, - мовила дівчина, - відправляє мене завтра з граду. Знаєш?
- Чув…
- Я їхати не хочу…
- Треба їхати, - мовив юнак лагідно, - тут тобі й матері твоїй небезпечно буде.
Підійшла Поляна ближче, і у світлі примарному роздивився Вогнедар, що стоїть дівча перед ним в самій сорочині, а розпущені коси її трохи не торкаються підлоги.
- Се я, - вимовила, - гаптувала тобі сорочку…
Завжди хоробрим чоловіком вважав себе Вогнедар, у вічі смерті видимої дивився не змигнувши, а тут наче приріс до місця.
- Пам’ятаєш, - знову озвалося дівча, - колись розказував ти, як покохав Перун смертну діву, та спалив її вогонь небес? Діву ту теж Поляною звали… І певна я – впала вона з радістю в обійми огняні. Бо дихання Лади дива робить з людьми…
- Лада моя, - спромігся врешті Вогнедар на слово, - таже завтра може я Перуна увічі побачу… Марена кружляє над містом! Покличе мене Діва-Смерть, і не здолати тобі суперниці такої!