- Що ж, - сказав Батура, - доведеться битись. Йди, Горазде, - мовив до старого кожум’яки, - відправляй човни… А ми їх тут притримаємо.
- Я чекатиму з кількома лодіями до останнього, - озвався Горазд, - щасти вам…
Рогволод побачив Вогнедара і рушив просто до нього.
- Рогдан тої ночі не дожив до світанку, - мовив твердо, - а я утік… Загнав Білогрива, бо за мною гнались ляхи Ізяславові. Кінь твій виніс мене…
- Він був кращим між конями, - сумно сказав Перунич.
- Він – між конями, ти – між людьми, - мовив Рогволод, - твої Боги - мої Боги, побратиме! Ти правий був – нині нічого не може вмістити душа моя, бо переповнив її вогонь Перунів! Дозволь загинути поруч, або, принаймні, не жени геть!
- Залишайся, - м’яко озвався Вогнедар, - брате…
Сльози бризнули з очей юнака, та ніколи було розчулюватися. Кияни нашвидкуруч споруджували завал, що перекривав прохід від торговища до пристані. Впорались якраз вчасно – на торговищі з’явились вояки у круглих шоломах та панцирах.
- У кого луки є? – спитав Вогнедар.
Зголосилося зо два десятки чоловік. Рогволод встиг зняти з бідолахи Білогрива приторочений до сідла лук і повний тул стріл. Перунич забрав у нього лука і сам став на становисько.
- Биймо, во ім’я Перунове! – гукнув, коли ляхи рушили на несподівану перепону.
Свиснули стріли, і ляхи відступили, зоставивши на майдані мертвих. З Подолу тягнуло димом, декілька хат уже горіло. Над Батуриною оселею, яку було видно здалеку, теж підіймався дим.
Вогнедар подивився, скільки стріл зосталось в тулах і покликав Батуру. Дереводіл підійшов, накульгуючи.
- Батьку Батуро, - мовив Перунич, - ведіть людей до човнів.
- Так ляхи ж…
- Скінчаться стріли – задавлять вони нас. Забагато… І Поділ спалять з помсти. Не всі ж пішли зранку на пристань – поб’ють заброди людей наших.
- Так наздоженуть же, - вагався Батура.
- Я їх затримаю…Я зможу.
- Самого тебе кинути?! – скипів дереводіл, - та за кого ж ти мене маєш?
- Батьку Батуро, - стиха вимовив Перунич, - рятуйтеся… Будь ласка…
Дереводіл раптом ляснув себе по лобі:
- Так ось куди моя донька вночі ходила! Ох, що ж ти наробив, бісів поганине!
- Батьку Батуро! – мовив благально Перунич, - збережіть мені її!
- От же сім’я Перунове! – не міг заспокоїтись Батура, - щоб тебе твій покровитель громом тріс з ясного неба! Вона давно за тобою сохла, але ніколи я не думав, аби скромниця моя… Добре, вистріляємо все з тулів і відходимо. Але ти підеш з нами!
- Ляхи! – гукнули від завалу, - йдуть лавою!
- Лучники! – гукнув Вогнедар, - готуйсь! Стріляти за словом моїм!
Цього разу ляхи таки прорвались до завалу, і Батура рявкнув:
- В мечі!
Білозір-коваль покрутив в руці меч, відклав набік, поплював на долоні і узяв з завалу важкеньке колесо від воза.
- Якраз по руці, - буркнув у відповідь на здивований погляд Вогнедарів, - не люблю я оті боярські витребеньки… Це Батура у нас мечник, а мені – аби що поважче…
Рогволод, котрий тулився до приятеля, подивився на здоровила-коваля з повагою.
- Оце богатир, - мовив стиха, - прямо, як ар’я з Бгаратаварші… Ти колись розповідав…Той воїн теж колесом бився…
Ворожі воїни вже лізли на завал, і кияни пішли врукопаш. Билися вони з розпачем приречених. Ляхи взагалі не очікували опору, бо знали, що у місті немає війська Вояки Болеславові звикли воювати швидким наскоком, і пасували перед стійкою обороною. Перед завалом з дощок поволі росла інша загата з тіл загиблих. Особливо відзначався Білозір зі своїм колесом, та велет Батура, котрий вимахував мечем як на косовищі. Вогнедар тримався поруч з ними, час від часу позираючи на Рогволода. Княжич бився як шалений, немов би смерти шукаючи. Він не мав на собі кольчуги, і Перунич розумів, що хлопцю довго не протриматись.
- Рогволоде, відходь! – гукнув Вогнедар, побачивши, що юнак у запалі бою вибрався на гребінь завалу.
Всеславич засміявся й показав рукою на небо.
- Відійду! – озвався, - туди!
- Стій! – крикнув Перунич, - та стій же!
Та було вже пізно бігти на поміч. Рогволод зігнувся впіл, затискаючи рану від ляського меча і сповз униз просто до ніг Вогнедарових. Перунич пом’янув усі лихі сили одразу, й стрибнув вперед, аби прикрити друга. Та на гребені не було нікого, а ті ляхи, котрі перебралися через загорожу, полягли усі до єдиного.
Вороги відступили. Кияни розуміли, однак, що довго їм не протриматись Стріл уже не було, з воїнів зосталося менше половини… Вогнедар сидів на землі, обійнявши пораненого Рогволода, і намагався затягти йому рану.