- Брате, - вишептав княжич, - не треба… Померти… Не мають мертві сорому…
- Не відповідаєш ти за батька свого, - мовив Перунич, - навіщо, Рогволоде?
- Я його…любив, - ледве вимовляв Рогволод, - а тепер… Ні для чого… жити… Побратиме…Добий мене…Не давай живим…Я не хочу знову до в’язниці!
Вогнедар кивнув на знак згоди, і Рогволод всміхнувся крізь біль:
- Арії…вмирають з усміхом, - вимовив, - батько…казав…що ти - меч аріїв…І треба ще взяти…землі…
Тіло його обім’якло. Вогнедар поклав руку йому на шию, вишукуючи живчик… Рогволод ще жив. Перунич пошукав очима Білозіра. Коваль роздивлявся розтрощене колесо.
- Нікудишні у нас стельмахи, - сказав, - оце кілька разів ударив – воно і розскочилось!
- Білозіре, - озвався Перунич, - зараз Батура звелить відступати. Винеси звідси Рогволода. Він не переживе другого ув’язнення.
Коваль обдивився княжича і хмикнув:
- Все одно помре… Відпусти його з миром… Він же сам цього хотів…
- Я хочу, - сказав Вогнедар, - аби вижив цей чоловік і запам’ятав те, що пережив, назавше.
Білозір глянув з повагою на молодого жерця й мовив вже лагідніше:
- Не перевиховати тобі це поріддя, Перуничу… Забуде він через кілька літ і тебе, і день цей, і ганьбу батькову… Лише задля тебе зроблю це, бо бачу, що болітиме тобі смерть його.
Від пристані надбіг захеканий ковальчук Чорнота.
- Горазд чекає з останньою лодією! – вигукнув, - треба спішити!
- Відступаємо! – почувся Батурин голос, - всі до берега!
Здоровань Білозір легко підхопив непритомного Рогволода і побіг вниз узвозом. За ним поспішали інші. Батура, яко тисяцький, відходив останнім.
- Вогнедаре! – вигукнув він, побачивши, що Перунич застиг на місці, - а ну не дури! Ходімо!
- Ляхи знову йдуть пробоєм, - озвався юнак сонним якимсь голосом, - я зостанусь, батьку!
- Ти що, - рявкнув Батура, - теж смерти шукаєш? Рогволод хоч ганьби батькової пережити не в змозі, а тобі чого помирати?
- Я затримаю ляхів, аби ви встигли відплисти, - мовив Вогнедар, і Батура аж відсахнувся, побачивши, як змінилось його обличчя, - не бійтесь за мене… Вони прийшли… Я тут не сам!
- Та хто прийшов? – гримнув дереводіл, втрачаючи терпець.
- Боричі, - сказав спокійно Перунич, - мертві Боричі… Рід мій тримає для мене місце у лаві. Ідіть же, батьку… Ця битва буде з тих. про яку співають пісень!
Батура згадав раптом сяйво межи кіннотниками, і балачки дружинників про те, що молодого поганина, мовляв, сатана вдягнув у вогняний панцир… Дереводіл не зрозумів – відчув страшну потугу Нави, яка струменіла з іще живого тіла, і мовив раптово захриплим голосом:
- Щасти тобі…,синку!
І побіг узвозом до річки. Перунич не дивився йому вслід. У нього не зосталось спогадів. Юнак поволі вибрався на заслону з дошок, переступаючи через загиблих. Він ще не мав жодної рани, а як би мав – не відчув би болю. Вогнедар подивився на надбігаючих ворогів і вимовив стиха:
- Скільки праху на землі – стільки і воїв небесних! Вони будуть битися поруч…
І стрибнув униз, просто межи наступаючих. Тих, що бігли попереду, наче змело буревієм. Меч Вогнедарів окреслював блискучі кола, та люди падали не лише від меча
Казімеж-воєвода, котрий вів на Київ поміч польську, і так роздратований був затятим опором, а ця остання перепона просто вивела його з себе. Здаля він побачив лишень, що його вої не можуть зладнати з одним чоловіком, який з усього озброєння мав лише меча у руці.
- Лайдакі! – гукнув, - чи не можєцє взєць тего однего?25
- То єст дябел, нє чловєк!26 – крикнув перелякано котрийсь з вояків.
- На каждего дябла, - засміявся Казімеж, - єст кжиж свєнти!27
І рушив уперед, певний себе і своєї зброї. Зобачивши ворога, ще раз вибатькував своїх людей, котрі злякалися русина у вишиванці. Та, немов блискавка мигнув меч Перунів, зминаючи, наче пергамін, панцир фрязької роботи, і воєвода впав на землю, все ще не вірячи.
- Цо за мєч у тей реньце, - вишептав, непритомніючи,- цо то єст?28
Кинулось на переможця кільканадцять чоловік одразу, і полягли усі до єдиного. Якийсь вояк з позосталих додивився відблиск світла довкола Вогнедара і охнув вражено:
- Чи єст тен чловєк сам? Цошь вальчить з нім обок!29
Перунич же відчував себе одним із війська. Він майже бачив їх – чорноокого прадіда свого Ратибора, що помер молодим, не встигнувши зістарітись, діда Гатила, батька Межибора, ще якихось незнаних родовичів… Вже залилася кров’ю сорочка зі взором із зчеплених свастик, та сила Нави підтримувала юнака, не даючи зсунутись на землю. А тоді раптово щезла потуга мертвих, і впав Вогнедар, обійнявши, наче кохану, втоптану землю торговища. Останнім проблиском пам’яти згадав, що треба узяти ту землю криваву з собою, аби признали його родичі і Боги, стиснув пальці лівиці, руку підсунув під груди і так зомлів.