За ляхами увійшли у місто княжич Мстислав, син Ізяславів, та Косняч Борич з загоном вояків. Косняч шукав Казімежа і здивувався вельми, почувши, що той поліг.
Ляхи повели його до місця битви. Воєвода обдивився купу мерців біля завалу і присвиснув. Оповідки вояцькі, які він почув дорогою, Косняч списав на брехливість ляську, але зобачив на власні очі криваві докази й здивувався вельми:
- Покажіть-но мені чоловіка, котрий бився отут…
Ляхи підвели його до Вогнедара, що так і лежав ницьма, а самі передбачливо відсунулися набік. Розважали вони так – якщо в мертвому русині і досі сидить дябел, то нехай краще вхопить когось іншого, а не їх. Борича супроводжував Тука-суздалець, який замінив при воєводі брата свого, Чудина. Північанин побоювався лихих чарів, але намагався цього не видавати.
Косняч обережно перевернув лежачого носком чобота і довго вдивлявся в застиглі риси.
- Аби не мерці довкола, - сказав до Туки, - подумав би таки – брешуть ляхи… Один чоловік не в змозі доконати цього… Ти бачив мертвого Казімежа? Ні ти, ні я не розрубаємо з одного удару фрязьку бронь, а вони хочуть мені довести, що це зробив оцей молодик?
- Чари, - мовив Тука упевнено, - або меч зачаровано, або чоловіка.
- Чари…, - хмикнув воєвода, - ти ба… Цей чоловік – Перунів воїн! Бачиш-но чуба? Якраз перед ворохобою Лихота, десятник, доносив мені про двох волхвів – старого і молодого… Молодий мав, ніби, отакого чуба і обеззброїв п’ятьох градників лише змахнувши мечем… Я тоді його трохи до холодної не всадив, Лихоту того, за видиме боягузтво.
Косняч нахилився і мовив насмішкувато:
- Бачиш землю у нього в лівиці? Це відкриває, ніби, браму до Вираю їхнього… Наслухався я у дитинстві таких казок…
- Втікачі з Києва доносили, - свистячим шепотом мовив Тука, - що Всеслава вирятував з порубу молодий чи-то волхв, чи-то чародій, і він же брата мого вбив…
- То й що? – спитав Косняч байдуже.
- А те, що дихає ще чоловік цей… І може отямитись…
Воєвода придивився уважно й буркнув:
- А справді… Треба забрати його на Гору… Мені теж цікаво буде з ним поговорити. Наприклад, про те, куди подівся Батура со товариші… Я хотів з цього смерда-тисяцького шкіру здерти, а він щез кудись. І я певен – язичник цей знає, куди він подався.
Воєвода гукнув до людей своїх, і ті потягли пораненого за ним. Меча ж Вогнедарового підібрав опісля один з ляхів з невимовною обережністю. Вояк, якого спокусив добрий клинок, вирішив освятити зачаровану зброю, і тим вигнати з неї нечисту силу. Він же і приніс крулю Болеславу сумну звістку про загибель Казімежа.
***
Так потрапив Вогнедар до порубу княжого, звідки колись визволив Всеслава, все ще до пам’яти не приходячи. Не ввижалися йому цього разу ні живі, ні мертві – канув юнак у забуття, наче камінь на глибину.
А коли отямився і зрозумів, що сталося – заболіла йому душа більше, як зранене тіло. Як ішов він до бою того відчайдушного, то думав, що побачить наприкінці Перунів чертог – та й по всьому. І подумати не міг Вогнедар, що Боги відмовлять йому у звитяжній смерті.
“Наче ж все робив як належить, - поволі плинула думка, - від Прави не відступив ні на крок… Чому ж не розчинилася брама Вираю?”
Ворухнувся – брязнуло залізо… Зрозумів, що взято його в пута і аж застогнав, відчувши ще й на горлі холод нашийника. Ланцюг від обруча припнуто до кільця у стіні.
Наче зайвий клопіт, нікуди і так би не подівся зранений бранець, але зрозумів Вогнедар, що потрапив до рук людини, схожої на Рогдана. Немає бо більшої ганьби для жерця Індри, як померти у ланцюгах…
Спробував сісти, притулившись до стіни. Камінь холодив спину, а тіло горіло, наче у вогні, і сорочка присохла до ран. Численних, але не смертельних… Інша смерть очікувала на нього, смерть у кайданах, холодних, мов тіло змія…
“Мабуть доведеться таки стати перед Богами у ланцюгах, - подумав болісно, - Отже, сором! І Боричі скажуть: ”Як дожив до такого? Чи для того ми помагали тобі у битві, аби ти опинився в нашийнику, мов пес?”