Пам’ять Перунича перебирає сказання давні, наче різьблені дощечки. Ось історія молодого скита, котрий потрапив у бран до іронців… Добра історія, улюблене сказання його дитинства… Та тільки йому, Вогнедару, ніхто не віддасть меча, аби міг він гідно померти…
Сказання про загибель Бусову… Ті люди тяжко вмирали – князь Бус та сини його… І ворог глумився над знесиленими бранцями… Але вони трималися як належить… Ось і вихід – поводитись гідно, аби ніхто не зміг похвалитись, що зламав Перунова воїна і змусив його благати у переможців чи-то життя, чи-то легкої смерти.
Тягнеться час поволі, до болю в ранах додається спрага…Тіло, змучене гарячкою, прагне води, як рослина у спеку. Марить Вогнедар водами Дніпровими, дзвін у вухах здається гудінням порогів, і не чує юнак, як розчинились двері. Миготіння смолоскипа освітило цюпу. Гарячий віддих полум’я трохи не обпалює лице.
- Ну, що, Туко? – питає хтось.
- Отямився, - відповідає Тука задоволено, - я ж говорив…
Перунич розплющує очі, а душа його ще витає над Хорсицею, де б’ється об скелі вода, багато води… Хтось ривком зводить його на ноги і перехрещує ланцюг на руках. Петлю зачеплює за гак угорі, а до стіни підтягує ланцюг від нашийника. Вогнедар намагається втриматися на хитких ногах і тому майже не чує, що до нього говорять.
- То оце ти і є Вогнедар, Перунич? – наче крізь стіну долинає голос - чи як там тебе насправді звуть?
- Вогнедар…, - вимовляє безтямно юнак, - я був Вогнедаром…
- Я Косняч, - говорить тим часом чоловік, - київський тисяцький… Ох і накоїв же ти, чародію, справ лихих…
“Косняч… Ось хто це… Косняч Борич…”
Голос цей часто марився Вогнедару у жахливих снах. І це, мабуть, сон… Він мусить прокинутись на луках Сварожих, бо все зробив як належить…
- Як належить? – перепитує Косняч, і Вогнедар над силу розуміє, що марить уголос, - розплата дійсно належить за чини твої. А ти – молодий…
Полум’я смолоскипа знову трохи не обпалює лице бранця.
- Молодий, - повторює Косняч, придивившись, - а з ранніх. Що ж, порахуємо, кому і що ти винен… Голови твоєї вимагають ляхи Болеславові, бо круль їхній дуже цінував небіжчика Казімежа…
Ненависний голос б’є у скроні наче молот. Та туман перед очима поволі зникає. Вогнедар підводить голову і бачить перед собою літнього вже чоловіка, багато вбраного, але не розпещеного. У старшого Борича постава воїна, лице вродливе і мужнє водночас, та аж наче знайоме…Родич…
- Є і ще охочі до розправи, - перелічує далі Косняч, - он Тука-суздалець, а є ще небіж його, Чудинович Іванко. Пам’ятаєш Чудина? Він і мені, до речі, приятелем був…
Тука стоїть обабіч Косняча, і вилицювате бліде лице його, аж пожовкло від зненависті.
- За Всеслава ж, - тягне далі воєвода, - і всю оцю ворохобу київську, хоче судити тебе княжич Мстислав від імені батька свого… А я – я теж маю до тебе карб… Не говорю вже про те, що статки мої привласнили київські ворохобники, але ж вони ще й тисяцького призначили собі. Ти їх грудьми прикривав, тож маєш знати, куди подався той смерд… Батура.
Тука бурчить хрипко, не зводячи з бранця очей:
- Даремні балачки оці…Припекти вогнем – заговорить одразу…Я ось і жаровню приніс, і ножичка уже розпік до гарячого…Поспіши, воєводо, а то так і здохне мовчки…
- Скажеш, - обіцяє Косняч, - і смерть твоя буде легкою. Зараз же і підеш до Перуна свого. Ти ж цього прагнеш найбільше, правда ж?
- Чотири рази я не зможу вмерти, - стиха озвався врешті Перунич, - а вже одну смерть якось перетерплю…
- Спробуй-но, Туко, - кидає Косняч, - тільки не перестарайся…
- Ми знаємо! – вишкірюється північанин. Він вже здирає з полоненика окривавлені клапті вишиванки. Косняч говорить до Вогнедара становчо:
- Зараз ти сам проситимеш смерті… Куди подалися ворохобники?
- Не просимо ми…, - ледь чутно мовить юнак, - ні людей, ні Богів…
Лезо ножа, розжарене до червоного, торкається зраненого тіла… І світ стає блискавкою в чорному небі.
“Богу прі і боріння, - виписує блискавиця, ніби велетенське писало, - Перуну вогнекудру, який стріли…мета на ворогів…і вірною…веде стезею…”
Ті, двоє, знову щось запитують, та юнак вже не чує слів…
“Воїнам суд…і право…і честь…і милостив єсть…до хоробрих…Індра…пребуде …одвіку…”
Розум гасне, як блискавка в небі, та Тука виплескує на бранця відро води. І знову відступає забуття, якого так прагне змучений воїн…
- Мені подобаються вперті, - говорить воєвода насмішкувато, - але ти ще не знаєш всього, чародію…Забув я про те, кому ще бажається тебе скарати – скаржилися бо на тебе і митрополит, і печерські мніхи. Просили вони, щоправда, милосердними бути і до киян повсталих, і навіть до тебе, язичника…Отець Антоній, святий чоловік, просто таки благав не відбирати у вас життя. А митрополит прохав про батьківське покарання, як-то заведено у вітчизні його, Царгороді…Ляхи Болеславові нахапали кілька десятків чоловік, з тих, хто втекти не встиг, але найголосніше горлав на вічах ваших. У мене в місті багато виказувачів, і всі вони добру пам’ять мають…