Косняч упевнюється, що юнак його розуміє, бо щось здригається в змученому лиці Перунича.
- У тебе теж добра пам’ять, - мовить воєвода задоволено, - ти зрозумів мене…Всіх тих горланів осліпили зранку на майдані торговому. Тебе теж хотіли туди притягти, та я не дозволив. І не помилився – ти й справді не той чоловік, якого прилюдно карати можна, аби оповідали потім байки про стійкість твою. Але тут, воїне, нема нікого…Лише ти – і темрява…Подумай, сонцепоклоннику, чим ти заплатиш за життя приятелів своїх, котрі досі й думати про тебе забули. Адже я не дам тобі померти, і не дам Туці тебе до смерті замучити…Тебе лікуватимуть, ти видужаєш, бо сильне тіло твоє. І житимеш – у тьмі…
Сльози спливають по обличчю бранця і завважує їх воєвода.
- Оце тобі, Туко, - говорить задоволено, - наука на майбутнє. Треба зрозуміти, що найстрашніше для чоловіка. Цей любить світ, і світло, і молиться на схід сонця…Вірно, Вогнедаре, чи як тебе там? Я бо знаю ваше поріддя, сам виріс в язичницькій весі.
- Мій Дажбоже, - шепоче Вогнедар, не в силі стримати сліз, - на струзі пломеннім пливеш ти по синьому небу… Твій подих – життя і притулок для цілого світу… Ти – Світло моє…
- То де подівся Батура і решта? – питає Косняч, вже певен перемоги, і чує раптом твердий рівний голос, зовсім не схожий на той, що тільки-но вимовляв молитву:
- Я ніколи не стану зрадником, як ви!
Розжарене лезо ножа – останнє, що бачить Перунич у житті своєму, перед тим, як провалитись у темну безодню. Ні холодна вода, ні розпечене залізо вже не можуть привести його до тями, і воєвода йде геть, разом із Тукою, звелівши челядинцю пильнувати бранця.
- Помре, - загрожує переляканому робичичу, - шкуру спущу! Чи чуєш?
- Даремно все це, - пробурчав суздалець, - залишив би його мені… Я все одно б зумів його розговорити…
- Просто він міцніший, ніж я думав, - озвався роздратовано Косняч, - та мене непокоїть інше – чому він сказав оті слова останні…Звідки він знає мене?
***
Челядинці Косняча змогли сяк-так опорядити лише одну спочивальню в розбитому будинку. Воєвода вигнав усіх і повалився на ложе просто в в чоботях. Повернення не принесло йому радості.
“Ізяслав як завжди зостанеться чистеньким, - міркував знехотя, - а вся брудна робота дісталася мені. Знову казатимуть – звірюка Косняч… А як можна інакше? Треба було так налякати чернь, аби й думати забула про віча…”
Перевів очі на пошарпаний поставець ромейської роботи. Зітхнув тяжко… У поспіху втечі він забув заповітний вузлик… Хустина жони і синові іграшки… Вузлик зник кудись, та це й не дивно в такому розгардіяші. Нічого тепер не залишилося ні від Сяйвика, ні від Калини…
Згадав полоненика у порубі і вилаявся вголос… Певен був – зламається юнак, не витримає…Не зламався…А ключика було підібрано вдало… Брат Межибор колись говорив, що у нього розірвалося б серце, аби не зміг дивитись, як сонце сходить. Цей язичник теж такий…Допитувати його далі марно, а вбивати – не варто. Нехай, принаймні, помучиться подовше. Можна навіть колись і відпустити для науки й постраху киянам.
Воєвода сів на ложі і налив собі вина з сулії, передбачливо залишеної челядинцем на столику разом з келихом. Перехилив чарчину і замислено схилив голову.
Молодий язичник нагадав йому давно забуте і поховане. Отими останніми словами…Колись, замолоду, воєводі навіть снилось у жахливих снах палаюче селище, і хлоп’я, котре крикнуло йому в обличчя, що ніколи не стане зрадником як він, Косняч.
“Та хіба ж я кого зрадив, - знехотя подумав воєвода, підливаючи вина до чари, - це вони зрадили мене… Геть усі – і жона, і син, і брати, і батько…Аби Калина пішла тоді зі мною…”
А спогади напливають знову, і не заглушити їх заморським вином… Ось він, тоді ще Косач Борич, рятує Ізяслава, тоді ще княжича, з пазурів розлюченої ведмедиці…І княжич питає про рід рятівника, а Косач мовить, сам не знаючи чому, що батько його Гатило був гриднем Володимира Святославича, і Ізяслав навіть пригадує прізвище Борич, колись славне у Києві… І ось Косач вже у Турові, і перед ним розстилається широкий світ, так не схожий на тишу лісової весі…