“Я б ніколи не розлучався з тобою, - говорить Ізяслав, захоплений силою і вродою свого рятівника, - але ж поганин не може бути дружинником княжим…”
“ Не є то Боги, але дерево мертве, - терпляче, наче хлопчині, пояснює Косачу отець Ніфонт з Борисоглібського монастиря, що в Турові, - сьогодні стоять, а завтра зогниють. Не їдять вони, не п’ють, не говорять, але зроблені людськими руками…”
Косач хоче відповісти, що й образи мальовані по кириконах не п’ють і не їдять, і теж не є Боги, а тільки зображення їхні… Неприємно йому, що мніх вважає його дурником, а чи дикуном, та хочеться аж до болю зостатися в дружині княжій, собі мечем добути честі, а князю – слави… Так бо мовлять і сказання прадавні, яких безліч знає відьма Святослава, Калинина мати, а як її, в лиха, добудеш тої слави, у лісі сидячи?
І ось уже готує його до хрещення отець Ніфонт, оповідаючи:
“Спершу, ставши лицем на захід, відмовишся від сатани та чинів його. Дунеш і плюнеш в діавола… Тоді помажуть тебе свяченим єлеєм, яко тих, що до боротьби готуються. Се означає, що битися мусиш з діаволом усе життя своє…”
Косач міркує про те, що таке діавол. Чорнобог хіба, так лиху силу славити не можна, а поборювати – хтозна… Для чогось і вона потрібна у світі, як ніч потрібна дню…
“І увійдеш ти у купіль, - продовжує тим часом мніх, - тричі окунешся, і зійде на тебе дух святий таємно… Опісля ж вберуть тебе у білий одяг і вдягнуть на шию хрест, аби пам’ятав, що очистився ти від гріхів, і спасешся вірою Христовою. Обійдеш довкола купелі, а тоді зріжуть тобі пасмо волосся”
“А се для чого?” – питає Косач непорозуміло.
“Довкола купелі ходіння значить, що обіцяєш ти зберігати віру християнську до смерти своєї, - роз’яснює Ніфонт, - а волосся стрижуть рабам, і значить се, що станеш ти рабом Христовим з часу хрещення свого.”
Косачу се не до вподоби, бо ніколи Боричі не були рабами ні Божими, ні людськими, та відступати пізно – занадто близько справжнє життя: бенкети, бої, багатства неміряні, взяті на полі битви… Так бо жили і пращури-Боричі, і не його, Косача, провина, що мусить він, аби жити так, назватися рабом Божества, якого і ім’я-то вимовляє над силу…
“А як же жона моя, Калина? – запитує він, і знову терпляче роз’яснює Ніфонт:
“Нема у тебе жони, а живеш ти у блуді з язичницею. Має і вона охреститись, тоді зможете обвінчатись за законом, як належить.”
І ось він, новохрещений раб Божий, наречений Коснятином, їде знайомою стежкою до рідної весі. За дорогою, певно, стежили, бо замкнута брама з дубових паль, і не розчиняється ні на звуки рогу, ні на його розпачливі волання.
На торговищі Туровськім часом бачив опісля Косняч то одного брата, то другого, та проходили вони повз нього, наче повз чужинця. Якось загледів молодий Борич одного з братів, Ольга, що був, ніби, м’якшим за інших, і вчепився в нього, благаючи пояснень.
“Що тут пояснювати, - буркнув Ольг похмуро, - ти знав, на що йшов… І Богів зрікся, і Роду… Ім’я навіть інше маєш… Нема у нас брата на ім’я Коснятин…”
“Але ж віддайте хоч жону і сина! – вигукнув Косняч, - я рік не бачив дитини своєї!”
“Раз не стало Косача, - мовив Ольг, - отже овдовіла Калина. Нині є вона жоною Межибора, брата нашого, наступного за віком, як-то і належить за законом Прави.”
Наче громом прибитий, став Косняч посеред торговища.
“Це батько вирішив, - спитав люто, - а чи Межибор? Він бо зарився на неї, ще коли вона дівкою була!”
“А Калина що – не може вирішувати? – сказав Ольг спокійно, - може у вас, християн, і так-то, а у нас жона і вибирати може.”
“А мій син? – крикнув Косняч, - що з моїм сином?”
“По законам Прави, - озвався брат, - чоловік усиновлює дитя вдови. У тебе немає сина, як немає дружини і рідних.”
З тим і пішов старший Борич, а Косняч стояв серед торговища, наче вритий, і серце йому сходило кров’ю.
Час йшов, а нічого не змінювалось. Отець Ніфонт радив молитись, аби зм’якшилися серця людей, котрі живуть у поганстві, і осяяла б їх любов і віра Христова. Косняч намагався молитись, а сам уявляв, як Межибор, кароокий тихий юнак, зовсім не схожий на світловолосих Боричів, цілує вуста його жони, і аж зубами скрипів від безсилої люті.
Чотири літа промучився отак княжий дружинник. Врешті трапилась нагода – зчепились Боричі з борисоглібськими мніхами за бортні місця. Святі отці колінкували перед Ізяславом, нагадували про десятину, про діда Ізяславового, Володимира-князя, котрий дбав про людей хрещених, а паче всього – про новостворені тоді монастирі і благали про справедливість. Косняч, котрий мав великий вплив на княжича, мовив тоді так: