“Чи до вподоби батькові вашому, мудрому Ярославу, буде, що ви дозволили язичникам кривдити мніхів?”
І Ізяслав звелів воїнам готуватись. Аби приборкати непокірних Боричів.
- Я не думав, що вони будуть аж так опиратись, - бурмотів нині п’яний воєвода, а не приспана совість підказувала: думав! І навіть сподівався на те! Адже старий Гатило замолоду не скорився і Володимиру-князю, а тим більше не збирався хреститись по слову його онука. Та не про батька думав Косняч, а про брата Межибора… Цей теж не скориться, хоч і має ніжну душу та все милується сонцем… Ось і буде привід вийняти меча…
Боричі билися люто…Ізяславові дружинники, роздратовані опором, оскаженіли і не милували вже ні жінок, ні дітей. Лише тоді Косняч зрозумів, що накоїв…Та ні, тоді ще не зрозумів, бо побачив Межибора у сорочці без пояса та полотняних гачах, босого, наче тільки-но встав чоловік з подружнього ложа… В руках Межиборових був меч старого Гатила, важкий варязький клинок, здобутий у якійсь битві, а це могло значити лише одне – батька вже нема в живих.
Та навіть це не зупинило Косняча, і він рушив на брата зі зброєю. Межибор був Боричем, і не відступив перед видимою смертю, хоча, певно, відав, що йому не здолати княжого дружинника в кольчужній броні. Косняч зрубав брата, наче деревце, і тут таки побачив Калину…
“Межиборе! – крикнула вона розпачливо, - Боги! Межиборе!”
Хтось напав на Косняча збоку, і той почав відбиватись, аж поки не надбігли на поміч Тука з Чудином. Лише тоді Косняч розгледів, що бився з Ольгом і ось тільки зараз почав розуміти, що наробив.
“Що ж ти наробив? – вигукнула Калина. Вона стояла на колінах біля мертвого Межибора, - що ж ти накоїв, братовбивце?”
І Косняч побачив з жахом, що варязький клинок Гатилів жінка спрямувала собі в груди.
“Калино! – зойкнув він, - стій! Не бійся! Я все тобі пробачу! Задля дитини – зупинись!”
“Ти мені пробачиш? – спитала Калина з моторошним усміхом, - Ти?!”
“Не треба! – закричав Косняч, кидаючись вперед, - Калино!”
Він спізнився. Калина померла у нього на руках, і він поклав її поруч з братом. А далі був ще більший жах – розгромлене капище біля озера, мертва Святослава зі списом у грудях, і русяве хлоп’я, що притислось до підніжжя Перунова Образу. Хлопчик теж був Боричем, бо не захисту шукав у Громовержця, а намагався оборонити Святиню від Чудина з Тукою.
“Хто убив жінку?” – рявкнув Косняч, вже не володіючи собою.
“Оце щеня мене вкусило! – буркнув Чудин, - я хотів його прикінчити, а стара сама кинулась проти списа…”
“Цей хлопчик був з нею?”
“З нею… - озвався Чудин розгублено, - то й що?”
“Геть звідси, дикуни заокські! – загорлав Косняч, - не смійте чіпати хлопця!”
Він підійшов до хлоп’яти, і мовив лагідно:
“Ти мене не пам’ятаєш, Сяйвику? Я Косач… Косач Борич… Я нині…, - він чомусь затнувся, - твій єдиний родич… Я заберу тебе з собою… Не бійся … Ти згадаєш мене! Не бійся…”
“Мама казали – ви не родич, ви зрадник! – вигукнув хлопець, - я ніколи не стану зрадником, як ви! Я – Сяйвір, син Межиборів!”
Косняч відчув тоді, що ось-ось зомліє. Підсвідомо він весь час боявся відплати Вишніх… Відплати за зраду! Ось вона відплата – мертва Калина, тавро братовбивці, і син, котрий зве батьком іншого!
“Крушіть зображення ідольські!” – почувся могутній голос, і Косняч пізнав отця Варсонофія, єдиного з мніхів туровських, котрий не побоявся супроводжувати Ізяслава. Говорили, що чоловік цей – розкаяний розбійник, і мабуть не брехали – мніх дійсно мав у собі щось від воїна.
“Знайшов сина, Коснятине?” – запитав чернець, побачивши знайомця.
“Не знаю, що й робити, отче! – сказав Косняч трохи не плачучи, - дитя не признає мене… Та ще оце – “син Межиборів”… Лихо!”
“Діти швидко забувають, - потішає мніх, - і ми змусимо його забути це ім’я… Але найперше треба охрестити хлопчину, аби від нього не смерділо цією поганською вессю.”
“Ви не смієте! – б’ється хлоп’я в міцних руках Варсонофія, - я не хочу! Я – Сяйвір! Вони убили бабусю! Я не хочу бути з вами! Мамо!”
Сяйвика охрещено просто у Борич-озері. Під час обряду хлопчина затихає, і Косняч ладен уже дякувати Господу за диво. Варсонофій нарікає новохрещеного Самуїлом, і раптом малий говорить гаснучим голосом: