Якось, коли сидів юнак на сходинках, насолоджуючись останнім теплом осіннім, щось волохате стрибнуло йому просто на груди, трохи не перекинувши на сходинки, а шорсткий язик облизав обпалене лице.
- Полісуне! – видихнув Вогнедар, - друже мій, я гадав, що тебе вбито!
Провів рукою по волохатому боці і знайшов місце, куди вразила стріла вовцюгу. Гостряк вийшов із рани, зоставивши рубець Вовк тихо гарчав, наче виправдовуючись в тому, що не прийшов раніше.
- Ти можеш бачити, друже! – мовив Перунич ласкаво, - аби ти ще й міг говорити!
Говорити, ясна річ, не міг Полісун, але з того часу частенько пробирався до Коснячевої садиби. Його помітили, і гнали, і вбити намагалися, та ніщо не могло злякати звіра. А якось, коли не було вдома Косняча, вовк з’явився не сам, а з дідом Сулицею.
Старий чоботар, побачивши юнака, аж об поли вдарився:
- Та що ж вони з тобою зробили, катюги! Це Косняч усе?
- Не будемо про це, - сказав юнак, - дідо, аби ви знали, як я радий вас… бачити…
Сухі старечі руки обняли його.
- Дитинко, - мовив Сулиця, - очі ж твої не бачать, тільки душа видюща! Щоб йому, паскуді, добра не було, нашому воєводі…Мені, старому, хоч одне око зоставили…
- Боги, - прошепотів Вогнедар, - та як же це?
- Та схопили мене ото разом з усіма, - мовив старий, - і під ромейську кару… А в їх же, у Царгороді, заведено було – осліплять там сотню чоловік, чи десяток, а десятому чи сотому одне око залишають, щоб калік тих за собою водив. Я якраз десятим і був…
Взяв Вогнедар дідову руку і притулив до вуст. Той аж заплакав:
- Ти ще й жалієш мене! Ото лихо! Не зважай, воїне, шевцювати і з одним оком можна!
- Як ви сюди потрапили? – затривожився Перунич, - схоплять ще…
- Вовцюга твій провів, - хмикнув дід, - а схоплять так і схоплять – що з мене взяти? Друге око випечуть – піду старцювати, та й по всьому.
- Що коїться в місті? – спитав Вогнедар.
- Ляхи Болеславові, - почав старий, - геть розперезалися. Дня не проходить, аби когось не пограбували. Ізяслав з Болеславом-крулем увійшли до Києва. Князь, дізнавшись про те, що синочок його, Мстислав, пів-Подолу спалив, та про кари оці ромейські, шпетив княжича на всю губу. Дісталося і Коснячу. Знову виходить, що добрий князь у нас, лише слуги його злі… А торговище від Турової Божниці звелів, однак, на Гору перенести. Це не інакше, як той же Косняч порадив, аби нашого брата-міщуха завжди на оці мати.
Дід замовк, тоді спитав нерішуче:
- Знаєш, Вогнедаре, що люди брешуть?
- А що?
- Ніби ти скаженого Косняча чи син, чи небіж?
- Він був мені батьком, - сказав Перунич так, як про небіжчиків говорять.
- Як же він тепер, - охнув дідо, - опісля всього…дивиться на тебе?
- Життя стало мукою і мені, і йому, - вимовив Вогнедар, - але що тут можна зробити…
- А ще брешуть, - продовжив дід, зітхнувши, - наче хрестився ти, мук не витримавши… Через це, мовляв, Косняч, пощадив тебе…
- Охрещено мене малим, - спокійно пояснив юнак, - того дня, коли винищено рід мій… Батько ж мій Косняч, хрестившись по волі власній, був серед тих, хто убивав родовичів моїх. Опісля того я захворів тяжко, і врятував мене Далебор Віщий, який і виховав потім.
- А він не знав про це, волхв твій? – запитав дідо розгублено, - як це він наважився вчити тебе?
- Мабуть сподівався на те, що дух мій все переборе, - ледь усміхнувся Перунич і розв’язав шнурівку на сорочці. Сулиця лише головою покрутив – на обпалених грудях юнака не було живого місця.
- Будь кому, - озвався знову Вогнедар, - хто скаже, що зневажив я Богів наших, відповідайте, що це неправда. І нікому з киян не пошкодив я жодним словом – доказом тому рани оці, і моє обличчя.
Сулиця тоді поклав йому на коліна торбину, і щось довге, загорнене у ганчір’я.
- Тоді, - сказав, - це твоє, Перунів воїне.
- Що це? – спитав юнак.
- Гусла твої. І меч…
- Меча ж де ви добули, діду? – аж скрикнув Вогнедар.
- Добув, - знизив дідо голос, - якось сиджу я у хатині, і привчаюсь чоботи шити, одним оком на них дивлячись. Коли заходить до світлиці лях, і одразу – до скрині. У мене і добра-то особливого нема, але й те, що є – не для зайди всякого зберігається. Я його давай соромити, а він мені: “Мільч, хаме!” Мовчи, мовляв, а другого слова не втямив, та певне ж лихе воно. Ох, розсердився я! Де й коли бачено було, аби киянина у власній хаті заволока всяка словом гидким називала! Коли дивлюсь, а у нього при боці наче меч знайомий! Вже що іншого, а Перунів клинок я і одним оком пізнав! Ех, ще більше зло мене розібрало! Чув бо я і про те, як бився ти один проти сотні, і про те, що катували тебе вогнем, зізнань якихось вимагаючи…Ось тільки, що осліпили тебе – не відав… Та все одно, думаю тоді, юнак може зараз смертні муки приймає, а гидь ляська пишається його мечем. Словом, поліз той лях до скрині моєї, а я його шевською колодкою по голові... наче легенько. І насмерть...