- Не любиш мене зовсім? – розгублено спитав юнак. Неждана знову усміхнулась і розкошлала йому волосся.
- Я молода, - мовила, - ти – юний, добре мені з тобою. А кохання, ладо моє, лише в піснях буває та в сказаннях волхва твого.
З настанням осені Вогник навідував Неждану в її хижці, де ледве вміщалось низьке дерев’яне ложе та саморобний ткацький верстат. І те і друге зробив небіжчик Лют, котрий, попри свої вади мав, видно, золоті руки. Юнак якось намагався помогти вдовиці: то хмизу принесе, то впольовану косулю, то в’язку риби. Неждана дари приймала з нехіттю – мовляв не пропаду і сама. Далебор якось сказав, помітивши засмучене лице учня:
- Перша жона запам’ятовується надовго. А остання любка Перунича – смерть вояцька, то й назавжди.
- Віщий, - наважився спитати Вогник, - чому Неждана така лиха?
- Не вона лиха – життя у неї лихе було.
- Невже справді так тяжко нині жити в Русі, як вона розказує?
- Навіть не тяжко, а гидко, - озвався Далебор, - тут їй жити тяжче, Неждані твоїй. На весі, на обробленій вже землі сидіти легше. А любкою боярською бути – і взагалі легко. На м’якому спати та солодко їсти… І всього лишень треба тіло віддати старому нелюбу, а душу – чужому Богу.
- Але вона й Люта не любила! – не втримався Вогник, - вона нікого не любить!
- І таких навідує Лада, - зітхнув Далебор, - тільки іноді запізно.
- А ви когось кохали, Віщий? – раптом вихопилося у юнака.
- Я? – перепитав волхв аж розгублено, - я? Кохав…
- А ким вона була?
- Дочкою відьми, - ледь всміхнувся Далебор, - кого ще може кохати Перунич? Мати її невимовної сили відунка була. Аби не хрещення оте криваве – стати б їй Великою Волхвинею Київ-граду. А так вони ховалися у лісовій весі. Коли я приблукав туди, мати дівчини була вже тяжко хвора. І аби я лишився там…
- Але ви не лишилися?
- Ні, Вогнику. Пішов, аби дістатися до Руяну. За долею Русі. Я тоді не вірив, що повернуся живим.
- І більше ви її не бачили?
- Ні. Але намагався знайти, бо ніколи не забував. Мав я на Руяні жону, і рід свій зоставив у венедів. Та, як повиростали сини, подався знов на береги Дніпрові. Довгим був мій шлях, однак я таки повернувся. І спізнився… Вона загинула. Оповідали, що й онуків уже мала лада моя, а перед очима й досі – юнка чорноока з розмаяним волоссям. І купальський вогонь… Ото і все моє кохання, Вогнику.
- А як її звали, вчителю? – спитав юнак розчулено.
- Святославою, - озвався стиха Далебор.
- Жона, а ім’я як у воїна…
- ЇЇ батьком був Ратибор-хорват з Перунових воїнів. Родом з гір Карпатських. Я його добре знав. Нам, молодим, здавалося, що се – живе втілення відваги. Був він чурою самого князя Святослава і хоробрістю не поступався навіть цьому сину Перунову. Може тому жона Ратиборова, волхвиня, й доньку так назвала. Але то все давні справи, хлопче. Краще бери меча і ходімо вчитись.
Юнак більше не розпитував. Його трохи здивувало, що й суворого навчителя навідувала Лада. І хоча він вже вкотре пообіцяв сам собі, що не ходитиме більше до Неждани, однак найближчої ж вільної години знов опинився у її хижі. Так минула зима.
***
Навесні ж сталося лихо…
Вогник якраз сидів у хижці Неждани, впираючись ногами у підставку верстата, і спостерігав, як жінка робить останній стібок на сорочці. Сорочка призначалася йому. Нове вбрання було не зайвим – зі старого він виріс ще восени і нині носив саморобну куртку з лисячих шкірок просто на голому тілі. Неждана пошила йому сорочку й гачі з грубого конопляного полотна, а коли скінчила шиття, то видобула зі скрині широкий шкіряний черес.
- Лютів, - сказала, - а буде твій.
Вогник почав було відмовлятись, але Неждана змусила його таки вбратися у нове та підперезатися чересом. Юнак помилувався гаптуванням на рукавах – знаками коловрату, де фарбовані в червець нитки переплітались з чорними, і притягнув жінку до себе. Та відбивалася, сміючись:
- Цілу ніч Ярила славили, а тобі все не досить… Біжи, бо вчитель розсердиться.
Знадвору почулися звуки рогу, і коханці зірвалися з ложа. Тривогу протолчани здіймали не часто, а лиш у випадку крайньої небезпеки. Вогник схопив свого меча, з яким не розлучався, і разом з Нежданою вибіг із хижі.