Звістку про те, що загинув Перунич, приніс Батурі один з втікачів, котрий пізніше за інших вибрався з Києва і бачив на власні очі ромейські кари на площі.
- Це був чистий жах, - оповідав киянин, - Косняч з Мстиславом-княжичем лютували, наче скажені пси! Тебе, дереводіле, шукають і досі. Отой волхв молодий, що так добре пісень співав, бився ще ліпше, ляського трупу, кажуть, цілі гори наклав, але й сам до полону потрапив. І казали люди, що катував його Косняч вогнем і залізом, аби розповів він, куди ти подався. Дуже бо лютий на тебе тисяцький, за те, що ти на його місце став.
- Не чув, чи живий ще Перунич? – спитав поблідлий Батура.
- Не знаю, - мовив ремісник, - та смерть була б йому порятунком. Бережися, дереводіле, може краще тобі піти з Вишгороду. Яким не є той чоловік, але не твердіший за розпечене залізо.
Подався той киянин своїм шляхом, а Батура, подумавши, зостався на місці. Поляні ж сказав обережно, аби не чекала на лада свого, не мучила себе даремно марними надіями, та донька все одно не вірила в загибель Вогнедарову.
Якось влітку йшов собі Батура з поденної роботи, і побачив якогось чоловіка, котрий дибав потиху, спираючись на палицю. Поруч з подорожнім біг великий пес вовчої масті, наче кроки його направляючи. Волосся довге мав перехожий, все перевите сивиною, і сиву ж бороду, але тримався прямо, наче й не старий ще. Замість очей же, як підійшов ближче подорожній, побачив Батура загоєний опік і здригнувся, згадавши оповіді втікача-киянина.
“Мабуть це один з тих бідолах, - подумав, - що осліпили їх з наказу Мстислава-княжича…”
Мав з собою Батура окраєць хліба, тож і хотів віддати його сліпцеві, а потім й запросити повечеряти, та раптом застиг на місці.
Не чоловіка пізнав дереводіл, а гусла і меч… І вовка пригадав собі, а Полісун заметляв хвостом приязно, пізнавши знайомця.
- Вогнедаре! – покликав Батура тремтячим голосом, - Перуничу!
Усміхом освітилось знівечене лице, і сказав стиха юнак:
- Я знав, що знайду вас, батьку! Боги привели мене до вас.
Обійняв його Батура і мовив тремким голосом:
- Чув я од людей, що Косняч, пес скажений, катував тебе вогнем, аби видав ти схованку мою…
- Вірно говорили люди, - озвався Вогнедар, - та все це проминуло, батьку… Ви не боржник мені, я бо лише робив, що належить.
Аж заплакав Батура, хоч завжди твердого норову був.
- Ходімо! – мовив врешті, - житимеш у нас! Ти ж нічого ще не знаєш – Поляна дитя народила тобі! Хлопчик, міцненький мов жолудь…Очі твої, сині…Русявеньке…Хрестити не дає, та я й не наполягаю. Ходімо, синку! Ото буде їй радість, вона ж бо щодня виглядає тебе!
Похитав головою Перунич:
- Ні, батьку! Нехай пам’ятає мене таким, яким я був.
- Дурний єси! – мовив дереводіл з серцем, - а ще у волхва учився! Та хіба ж за лице твоє кохає тебе Поляна?
- Поляна воїна ладом звала, а не сліпця, - сказав юнак, - тож хай і згадує воїна. Я одного лише хочу – подивитися на сина.
Батура добре знав Перунича і розумів, що марно умовляти його. Зітхнув лише:
- Сина покажу тобі…Тільки як же ти …подивишся?
- Серце побачить, батьку. Не говоріть лише нічого ладі моїй. Я і так зробив велику необережність, коли прийшов сюди.
Провів Батура Вогнедара до садочку біля хатини-ліплянки, де жив нині, а сам зайшов до хати і мовив до Світани:
- В саду у нас сидить сліпець, з тих, що постраждали у Києві. Винеси йому поїсти. Тільки донька хай не виходить, бо лице спотворене у чоловіка того, і молоко у неї пропасти може.
Та цікавість жіноча взяла гору, і пішли жінки вдвох подивитись на захожу людину.
Вогнедар тим часом наказав Полісуну сховатись, гусла ж і меч прикрив свитиною, дарованою йому в якійсь весі добрими людьми. І сів, одвернувшись, та вдарило серце частіше від знайомих кроків.
Насипала йому борщу Світана, хліба дала і трохи меду у мисці, який берегла для доньки. Подякував Вогнедар, намагаючись змінити голос. Коли мовила в нього за спиною Поляна, і наче знову торкнулось до нього розпечене залізо, тільки цього разу обвуглило душу.
- Звідки ви йдете, дідусю? – спитала молодиця лагідно.
Ледь здригнулись прямі плечі Вогнедарові.
- З Києва, жоно, - мовив врешті.
- Чи не чули ви за чоловіка на ім’я Вогнедар? За князя Всеслава його весь Київ знав… Був то юнак краси невимовної, вірою ж язичник. Чула я, що загинув він, але тому не вірю.
- Чув я за Вогнедара, Перунича, - хрипко озвався сліпець, - що помер він від меча у битві, і смерть його була легкою…