Ще більшою стала смута між киянами. Одні, над грізним віщуванням задумавшись, годували сліпця й переховували, і ладні вже були й до нової ворохоби. Інші ж пересміювались і казали до Вогнедара:
- Лихий грає тобою на погубу тобі!
- Що таке погибель для того, хто бачить безодню, над якою висить Русь! - відповідав Перунич, бо певен був у правдивості видінь своїх, - Сеї весни не з’явилось листя на Прадубі, помер Великий Дуб з Хорсова острова, а дубки ледве пробивають землю! Поможіть вирости дубам новим, і захистять вони вас від вітрів зі степу! Бо без захисту цього погине життя Дажбожих онуків з вини пихатих володарів, котрі святощів рідних не маючи, видадуть вас ворогам на поталу!
Косняч, якому доносили вивідачі про волхва і його пророцтва, давно зрозумів, хто це, але все ще тягнув час, хтозна на що сподіваючись. Аж прогнівався Ізяслав на свого тисяцького, а тут ще прийшов ігумен Печерський з черговою скаргою на волхва, котрий баламутить місто.
- Звелю схопити і стратити сліпця того! – вигукнув гнівно Ізяслав, - хоч і не караю я смертю, але всі межі перейшов сей чоловік! Косняч же є йому родичем, і покриває ворохобника.
- Страта прилюдна лише збурить чернь, - мовив мніх суворо, - чи мало у тебе порубів, княже? Зроби так, аби зник той чоловік, наче й не було його. Так і милосердя проявиш, не проливши крові, і люд заспокоїться з часом.
Звелів Ізяслав Туці взяти з собою кількох дружинників і схопити волхва, нічого не говорячи Коснячу. Тука наказ вислухав, але мовив до сина свого Стаха, і небожа Іванка Чудиновича, котрий рвався помститись за батькову смерть:
- З порубу часом виходять, згадайте бо Всеслава! Він зникне, волхв отой, так, що й сліду не залишиться, але не у порубах княжих!
Коснячу підкуплений челядинець доніс про цю розмову, і наказав воєвода людям своїм стежити вже за Тукою з родичами.
Вогнедар же йшов якось увечері берегом Дніпровим, а супроводжували його вірний Полісун та ковальчук Чорнота, котрий став поводирем сліпому віщуну, і шанував його безмірно. Хлопець перший помітив небезпеку і скрикнув голосно:
- Вершники, Віщий! Тука, брат Чудинів, з родичами! А за ними – сам воєвода! Ой, лихо!
- Тікай, друже! – озвався Вогнедар, видобувши меча.
Та не побіг Чорнота, а підхопив з землі ломаку:
- Я не покину вас, Віщий! – вигукнув, - рятуйтесь! Вовк виведе вас, а я їх затримаю!
- Ти – русич, - сказав Вогнедар з усміхом, - але втекти я не встигну. Та й не личить Перуничу бігати від суздальських псів! Вовк навіть сліпий ще може перегризти горлянку… Вірно, Полісуне?
Косняч обігнав суздальців і над’їхав першим. Лице старшого Борича схоже було на обличчя нагло померлого.
- Сину! – скрикнув, - що ти коїш оце? Для чого говориш речі, від яких ворохобиться люд київський?
- Боги говорять вустами моїми, - спокійно озвався сліпець, - я – лише голос Прави…
- Біси ними говорять, синку! – трохи не плакав Косняч, - іди з Києва геть, бо більше захищати тебе я не в змозі!
Тут наскочив Тука зі своїми людьми:
- Набік, воєводо! – крикнув, - маю я наказа таємного, аби й сліду не лишилося від цього чоловіка!
Заніс меча Перунич, рухаючись на голос ворога, але той випередив його і вдарив списом у груди.
Мов блискавка сіра, метнувся Полісун, вчепився в ногу Туці, але не втримався і зірвався. Чорнота ж ухопився за спис Чудиновича, стягнув вояка з коня, та й так і покотилися вони обидва у Дніпро з урвиська.
А Косняч зіскочив з коня і кинувся до сина, що, заллятий кров’ю, відступав поволі до берега Дніпрового.
- Синку! - зойкнув воєвода, - синку!
- Знайшов мене таки спис отой! – поволі вимовив Перунич.
Тоді підняв обпалене лице до неба, що дихало грозою близькою.
- Тобі, Перуне! – вишептав і ступив ще один крок – у небо…
За спиною Косняча розляглося протягле вовче виття…
***
Наступного дня дідо Сулиця та ковальчук Чорнота, котрий відбувся зламаною шуйцею, довго блукали понад річкою, розшукуючи тіло Перунова воїна, аби пристойно поховати, але так і не знайшли. Полісун допомагав їм у пошуках, а як зрозумів невдачу, то засумував, ліг на тому місці, звідки кинувся у Дніпро Вогнедар, та й здох, ні разу більше не ворухнувшись.