Кров батька Межибора…
«Ти убив його! — жінка з розпачем, — що ж ти накоїв, братовбивце!»
«Калино, — говорить тінь, — стривай… Не бійся… Я все тобі пробачу! Задля дитини — зупинись!»
«Ти — мені пробачиш?! Ти?!»
«Не треба, Калино!»
Він, Сяйвір, з жахом притискається до підніжжя дерев’яного Образу Перунового. Поруч з ним — жона у білому. Не Калина… Голос, що співав колискову, затих навіки.
«Заберіть їх звідсіля!» — хрипкий голос з чужинецькою вимовою.
«Обережніш, Чудине, — застерігає хтось, — це ота відьма! Зурочить — жоден піп не відчитає!»
Сяйвик впивається зубами в руку, що схопила його. Рот наповнюється солоною вологою.
«Кляте щеня! Уб’ю!»
Лезо списа направлене просто в груди… Біла тінь поміж ним і смертю…
«Бабусю! Бабо Славо!»
«Ти убив відьму, Чудине! Дивись тепер!»
«Чудине, Туко! — голос воїна в шоломі, — геть, дикуни заокські! Не смійте чіпати хлопця!
Воїн нахиляється над ним. В його руці все той же скривавлений меч.
«Ти мене не пам’ятаєш, Сяйвику? Я ж Косач… Косач Борич… Не бійся… Я заберу тебе з собою… Я нині… твій єдиний родич. Ти згадаєш мене… Не бійся!»
«Мама казали — ви не родич, ви зрадник! — кричить той, кого звали Сяйвіром, — я ніколи не стану зрадником, як ви! Я — Сяйвір, син Межиборів!»
«Чули, отче Варсонофій? — воїн з розпачем, — що мені робити? Дитя не пізнає мене… Та ще й — «син Межиборів»… Пропало… Геть усе.
«Діти швидко забувають, — заспокоює ще одна тінь, — і ми змусимо його забути це ім’я. Але найперше треба охрестити хлопчину, аби від нього не смерділо цією поганською вессю.»
Вода у озері червона. Чи-то від променів сонця, що хилиться за дерева, чи-то від крови Боричів…
«Хрещається раб Божий, — бурмоче тінь, — і нарікається Самуїлом… Во ім’я Отця, і Сина, і Духа Святого…»
«Не забувай…, — шепочуть голоси загиблих, — не забувай…»
— Вогнику! — знайомий голос з Яви[16], — Вогнику!
Пахне димом і гаром… Це горять хати з дубових колод… Страшний холодний вихор засмоктує іскорку життя, що колись звалася Сяйвіром. Біле світло попереду… І тиша… Тиша… Ніяк не наздогнати тих, що пройшли цим шляхом раніше…
— Тяжка рана, Віщий? — знову голос живої людини.
— Ґуля на потилиці — і все. Та боюсь я, Ярволоде, що він знову засне… Того разу я ледве виходив хлопчину, а нині…
Світло пробивається крізь заплющені повіки… Живе світло Дажбоже…
— Вогнику, — знову кличе хтось, — Вогнику?
— Я Сяйвір, син Межиборів, — ледве вимовляє юнак і розплющує очі. Так само пахне гаром і димом, але він уже знає, що це не палаюча весь. І старий чоловік з золотавими очима усміхається з полегшенням:
— Хвала Богам, житимеш, Вогнику.
— Я Сяйвір…, — бурмоче юнак і з зусиллям зводиться на ноги. Його нудить, а гул у нашвидкуруч перев’язаній голові зливається з близьким гудінням порогів.
— Віщий Далеборе! — чується від гурту людей на скелі, — а підійдіть-но сюди.
— Вогнику? — запитує Далебор, — ти б може сів?
Юнак заперечливо хитнув головою. Дві половини його життя нарешті з’єдналися в одне ціле. В тій, перший половині його звали Сяйвіром… Сяйвіром Боричем з лісового селища на…
На Туровщині…
Далебор таки пішов до гурту бродників, а Ярволод, протолчанин, простягає Вогнику руку:
— Тримайся, друже! Цей здоровило з палицею трохи голови тобі не розвалив…
Вогнище біля дуба загасили. Пошарпані протолчани тісним колом оточили двох зв’язаних бранців. Це купчина у багатому вбранні та мніх у чорному довгополому одінні.
— Кажуть, що християнські жерці битися не вміють, — говорить Ярволод до Вогника, — віриш, він мене трохи не придушив! Ходімо ближче, здається, Віщий знає його!
— Що, Врабію, — питає тим часом Далебор у полоненика, — не забув ще ті часи, коли розбійничав з ватагою своєю?
— Я той гріх давно відмолив, — понуро відповідає чоловік у чорному, — і не тобі, поганине, мені дорікати!
— Я ж попереджав тебе, чоловіче, — аж занадто лагідно каже волхв, — аби ти ніколи більше не робив того, за що карають Боги Руси. Я ж полишив тобі твоє нікчемне життя лише задля хоробрості твоєї. Ти ж покинув меча, але не покинув злодійських звичок. Ти напав на безборонного, та ще й нацькував на нього оцих ось безбатченків, що життям заплатили за дурість свою!
— Я робив те, що мусив робити, — погордливо каже Варсонофій, — хоч і знав, так, знав, що диявольське дерево стане причиною моєї загибелі! Диявол має велику потугу, та мене йому не здолати, бо я ще сьогодні побачу рай і святих! А твою душу, клятий ідолопоклоннику, чорти потягнуть до пекла!