— О, Господи! — раптом очманіло озивається купець, — то це не грабіжники? Ви що, люди добрі, і справді зібралися прикінчити нас за цю суху деревину?
— А ти як думав? — войовниче питає Тверд.
— Беріть товари, лодії! — зойкає купець, — усе беріть! Тільки відпустіть з душею!
— Стривайте! — Вогник роздвигає протолчан і стає навпроти бранців, — стривайте! Я згадав!
— Що ти згадав, Вогнику? — Далеборів голос звучить незвично лагідно, — ти знав цього чоловіка?
— Мене звали Сяйвір, син Межиборів, — говорить юнак, і в синіх очах його така зненависть, що Врабій-Варсонофій мимоволі подається назад, до краю скелі, — цей чоловік сказав, що я забуду це ім’я! Він наклав на мене закляття іменем їхнього Бога! Він був з воїнами, котрі спалили мою весь і зруйнували Святиню! Нехай чорний чаклун скаже, що зробили з Родом моїм! Мою матір звали Калиною, і вона співала мені пісень! Нехай він розкаже, як вона померла! Моя хата згоріла, а хрестили мене кров’ю родичів! Нехай він розкаже, що сталося з Боричами!
— Господи Ісусе! — виривається у Варсонофія, — то ти — оте хлоп’я? Оце ось — дійсно чари, бо ти не міг вижити!
Остафій непорозуміло дивиться на них, і знову пропонує викуп. Та Далебор його не слухає. Його холодний погляд вп’явся в лице мніха.
— Говори ж, чоловіче, — стиха велить він, — я розпитував туровців, і дещо знаю, але ти там був… І бачив. То як померли Боричі?
— Старий Гатило був таким же затятим поганином, як і рід його, — відповідає мніх через силу, — він зневажав і церкву, і владу. За се княжич Ізяслав, намісник туровський, мусив його покарати. Він прийшов у Борки з дружиною, а я був з ними, аби врятувати душі язичницькі від вогню вічного. Ніхто не думав, що вони будуть аж так опиратись, оті ваші Боричі. Думали, що схоплять одного-двох, найупертіших, а решта піддасться…
— Як загинув Межибор Борич? — різко втручається Вогник, і волхв заспокійливо кладе руку йому на плече, не відводячи очей від мніха.
— Його убив Косняч, — буркає чернець.
— Косач Борич убив рідного брата? — аж наче не вірить Далебор, — я чув, що він охрестився, але щоб дожити до такого…
— Це правда, — стверджує Варсонофій, — Гатило загинув ще раніше.
— А що сталося з Калиною? — знову перебиває Вогник.
— Се була жона з камінним серцем, — понуро говорить мніх, — сама впала на меч, аби не повертатися до чоловіка свого.
— До Косняча таки не варто було повертатись, — говорить Далебор, а Вогник прикушує губу, раптово зрозумівши, — сей чоловік помер для роду. Тепер оповідай, як загинула Святослава, мати Калини.
— Відьму убив Чудин, — відповідає чернець глухо, — Ізяславів дружинник. Він почав крушити ідолів на требищі, а оце щеня, — Врабій киває на Вогника, — його вкусило… Чудин озвірів і вихопив в котрогось кіннотника спис…
— Далі… — коротко велить Далебор.
— Стара сама шукала собі смерти. Вона затулила хлопчиська собою. Підскочив Косняч, але було запізно. Хлопця-то він вихопив, відьма ж померла.
— А хрестив малого ти?
— Я…
— І якою була вода в тому озері? Червоною?
— Вони самі винні! — майже кричить Варсонофій, — чому вони опирались? Десятки літ уже правдива віра панує над Руссю! Гатило не бажав слухати слово Боже, він сміявся над ним! Я оповідав йому, як Ісус загнав бісів у свиней, а цей старий поганин говорив, що свині ті розбіглися по світі і стали монахами! І сини його, й онуки — усі насміхалися над вірою Христовою! Один лише Косач розчув слово істини, так Гатило ще й прокляв його за це, а жона окликала мертвим! Уся вина їхня — на них самих!
— Люди добрі! — знову втручається купець, котрий слухав усе це, очманіло витріщивши очі, — та послухайте же! Я тут ні до чого! Коли Ізяслав ходив на Боричів, мене й у Турові не було! Нема на мені крові, чуєш, волхве? Відпустіть мене! Або пошліть за викупом до Турова! Усе віддам — злото, паволоки, оксамити! Жебраком стану! Тільки відпустіть!
— Дуба рубав? — спитав Далебор.
— Ну, цюкнув може пару разів… Як усі… Людоньки! Таж це тільки дерево! А я ж чоловік!
— Ти, — озвався Тверд, — цього дерева не вартий! Яке ваше слово, Віщий?
— У Дніпро! — коротко наказав волхв.
Протолчани виставили вперед списи і почали підштовхувати ними Остафія до краю скелі. Купець ще не вірив.
— Людоньки! Та що ж це! Людоньки!
Одна нога його, взута в сап’янець, послизнулась на камінні. Остафій з хвилину намагався втримати рівновагу, а тоді полетів униз.
Варсонофій, побачивши таке, почав голосно читати молитву. Вогник одвернувся і поплентався геть, аби не улягти спокусі рубонути навкіс зв’язаного бранця. За спиною розлігся зойк, а через хвилю — плюскіт води. Юнак зашпортався об корінь і трохи не вдарився об дубовий стовбур. В боці велета чорніла діра. Прадуб стояв, розметавши гілля в молодому листі, але смерть його була лише питанням часу.