— Се мій дідо, — сказав юнак, — я пам’ятаю… Мене звали Сяйвір. Син Межиборів, онук Гатилів, правнук Сулеборів… З роду Боричів…» І що б з тобою не сталося — не забувай!»
— Не дивно, що він змусив тебе витвердити родовід. Гатило завжди був вірний звичаям.
— А хто така бабуся Слава? Його жона?
Далебор похитав головою.
— Ні, Вогнику… Се й була моя Святослава, Ратиборова донька. Твоя мати, Калина, здається, — її дочка. Імені чоловіка Святославиного, а твого другого діда, я не знаю, бо зоставив її до того, як вона вийшла заміж. Не знаю, і як вона опинилась в Дреговичах. Ізгойська весь, в якій вона виросла, була аж десь під Овручем. Бачиш, як доля грає людьми? Ми розминулись у Яві на який-то рік…
Вогник з хвильку осмислював звістку, що є онуком Далеборової коханої. Тоді озвався несміливо:
— А ви певні того, що це була саме вона?
— Певен. Бо туровці оповідали, що вона зціляла праною… Дотиком руки. Як і її мати-волхвиня. Тому її знала трохи не вся Туровщина. Чорноока красуня непевного віку, що говорила з полянською вимовою… Вона була набагато молодша за мене, а відьми взагалі повільно старіють… Ну, а полянська вимова — то вже од матері.
— Кажете, усі знали, — мовив з гіркотою Вогник, згадавши білу тінь, що метнулась між ним і лезом списа, — однак, ніхто не захистив… Ні її, ні Боричів…
— Боричів, Вогнику, не дуже полюбляли, — сказав Далебор, — у Турові я багато чого наслухався про рід твій… від хрещених людей. Занадто рідні твої були вільні… І багаті. Гатило бджіл розводив просто у весі. Говорили, що він таке бджолине слово знав. А де бджоли — там меди… І віск… Комусь впоперек горла стали ті меди. Багато хто навіть радів нишком, коли не стало Боричів.
— А хто такий, — Вогник затнувся, — Косняч… Чи Косач… Мамин чоловік? Вона покинула його?
— Ну, — мовив волхв, — Косач Борич, Коснятин у хрещенні, передостанній син Гатила. А твій батько Межибор — наймолодший син старого Борича. Вони не тільки брати кровні, але й матір одну мали. Гатило бо мав багато жон… як і князь його.
— Чому він зрадив, Віщий? Я про Косняча…
— В ті літа, — заговорив Далебор, — туровським намісником був княжич Ізяслав, син Ярославів. Сам невимовний красень і в дружину собі підбирав людей гарних. Або, принаймні, сильних. Було у нього два охоронця з Ярославля, що на Суздальщині — брати Чудин і Тука з тамтешнього люду, так ті хвалилися, що на ведмедя навіть без ножа ходили, з самим загостреним кілком. Та якось на полюванні наскочив княжич на розлючену ведмедицю, а охоронці його чи-то заґавились, чи-то злякались… А Косняч, тоді ще Косач, опинився поблизу. І здолав звірюку трохи не голіруч. Княжич, ясна річ, вподобав рятівника свого. Косач і з лиця гарний був — чуб русявий, очі сині… Як ось у тебе…Певне, ви обидва вдалися в Гатила, той замолоду теж був таким. Ну, й запропонував Ізяслав Косачу місце в дружині. А в Турові хтось і сказав уголос: «Так це ж Борич! Поганин!»
— Тобто, — спромігся на слово Вогник, — вуй[17] мій мав вибирати… Або зостатись Боричем, або піти на княжу службу…
Перед очима майнуло видиво. Чоловік в гострому шоломі простягає до нього руки. А у вухах пролунав власний, по-хлоп’ячому пронизливий голос: «Я ніколи не стану зрадником, як ви!»
— І вибрав вуй твій службу княжу, — продовжив Далебор, — хрещення прийняв… Весь Туров збігся дивитись, як один з непокірних Боричів себе рабом Бога чужого визнав.
— А що ж на те дід Гатило? — спитав Вогник вже знаючи відповідь.
— Гатило Борич зрікся сина, — поволі відповів старий, — Косняч втратив батька і рід… Жону теж втратив… Аби жити з ним, Калина теж мала охреститись. І одружитись за їхнім законом. У церкві… Косняч бо був тоді на виду. Йому заздрили за прихильність княжу і не пробачили б жони-язичниці. Втім, твоя мати сама не пробачила тому, кого колись кохала. Вона оголосила себе вдовою перед Богами і Родом. А Коснячу веліла передати: «Чоловік мій на ім’я Косач Борич помер. Коснятина ж, дружинника княжого, я не знаю і жоною його бути не можу.»
— І вийшла заміж за його брата, — докінчив Вогник стиха, — тим-то Косняч і вбив батька мого.
— Казали люди, — зітхнув Далебор, — що мати твоя любила Косача до нестями. Та став між ними не чоловік, не жона, а християнський Бог, що прийшов сюди розділити батьків з синами, і коханців на ложі подружньому. А Межибор був з тих, що люблять лише раз… І очікують. Він чекав — і дочекався.