В ніч Сонцеставу Вогник прийняв присягу Перунова воїна. Далебор спитав його увечері:
— Ім’я Сяйвір не зоставиш собі, коли вже згадав його?
Вогник довго думав, тоді похитав головою:
— Ні, Віщий! Сяйвіра вбито тоді, на Туровщині, а Самійло помер на кургані, коли туди влучила блискавка. Нехай я зостанусь Вогником, аж поки не заслужу ім’я, гідне Перунича.
Далебор не заперечував і схвально кивнув головою.
З дерева, а не з золота була чаша жертовна, і замість кількох десятків молодиків, один-єдиний стояв перед Образом, складаючи присягу вірності. Та, як і тисячі років тому, палав вогонь Святої Ночі, і голос юнацький вимовляв, трохи затинаючись від хвилювання:
— Хай свідками мені будуть Боги предків моїх — Дажбог удень, вночі — Велес, Перун — повсякденно… Хай кров моя зв’яже мене навіки з землею моєю… Хай зброя моя, якою я кров свою жертвую нині по волі власній, обернеться проти мене, якщо зламаю я присягу цю! Хай земля свята не прийме мене ні живим ні мертвим, якщо відступлюся від слова свого! Хай спалить мене блискавиця Перунова, коли я, Вогник, син Межиборів, з роду Боричів, вірність порушу Богам своїм і предкам своїм.
Юнак стояв перед Образом, притиснувши до грудей скривавлену руку, і дивився, боячись моргнути, як кров його бризнула з чаші до жертовного полум’я. Далебор, котрий творив требу, мав зважати на прикмети і знаки. Раптом Вишні відмовляться прийняти його присягу?
Та лихого знаку не було, і Далебор гострим бричем зрізав Вогникове волосся, лишивши пасмо на тім’ї — омріяний вояцький чуб. Тим самим юнак посвячувався у Перунові воїни і міг сам правити треби. Що він і зробив через кілька днів з напучення Далеборова й у присутньости протолчан, котрі не втрачали надії вимолити у Вишніх життєдайний дощ.
— Молимося Богам, — вимовляв Вогник юним дзвінким голосом, — аби мали ми чисті душі й тіла наші… І щоб мали ми життя з пращурами нашими, в Богах зливаючись у єдину Правду. Такі оце єсьми, Дажбожі внуки! Слава отцям і матерям нашим, що вчили нас віданню про Богів наших і вели нас за руку стезею правою…
У язиках священного вогню, який він розпалив перед Образом Перуновим, юнак бачив своїх загиблих родичів. Мама Калина… Батько Межибор… Бабуся Слава, що померла за нього… Дід Гатило, що вчив його шанувати рід свій… Вогник підкинув у вогонь сухого паліччя і злив узвару з чаші. У тиші раптом почувся віддалений гуркіт грому.
— Коли Сонце засяє, — вимовив юнак, дивлячись у небо, що швидко темніло, — співаємо хвалу Богам і огнищу Перунову, що є званий — Потятич на ворогів. І речемо велику славу отцям і дідам нашим, що є суть у Сварзі…
Вдарив грім… Хлюпнула злива, запізніла гроза, перша у цьому році. Протолчани радісно загукали. Перун почув молодого жерця і змилувався над їхньою вессю…Струмені води спливали по гострому дашку, під яким горів вогонь. Молодий Перунич потягнувся до неба, повного блискавиць, жадібно вдихаючи пронизливий запах громовиці. Він був зараз і блискавкою, і хмарою, і дощем, і рослиною, що жадібно пила вологу. Був умирущим Прадубом, що там, на Чорній скелі, здригався під ударами вітру, але все ще не хотів помирати… Був Славутичем, по якому ходили хвилі, був древніми скелями, був — усім… Ще трохи — і він зрозуміє щось таке, про що не можна довідатись навіть від мудрого Далебора і зможе доторкнутися до потуги небес!
Та гроза проминула, і з нею зникло відчуття єднання. А ввечері цього ж дня Протолче бучно гуляло. Кільканадцять чоловік, обнадієні вдалою пожертвою та видимою милістю Перуновою, вирушили у плавні і повернулися зі здобиччю. Тверд заявив прилюдно, що завжди був певен — з Далеборового хлопця виросте великий чародій. Ану, перша ж його треба принесла допомогу Вишніх! Сам Вогник наче на крилах літав. Далебор подарував йому оберегу Перуничів —«громове колесо», яку зробив власноручно, і юнак весь час доторкався до дарунка, що висів на ремінці, аби той набрався сили. Про пережите вранці Вогник не розповів навіть учителю, але Далебор здогадався і зайвий раз привітав себе з тим, що не помилився в хлопчині і свого часу ризикнув очистити його Перуновим вогнем.
* * *
Вогник спустився у вибалок, що вів від Вишнього Святилища до Дніпра. У повітрі відчувався теплий подих Лелі. Знову весна… Від загибелі Неждани проминув рік.
Саме тут, на березі Славути, протолчани склали для своїх загиблих погребове вогнище. Він не був на похованні, бо лежав без пам’яти. Наче сотня літ минула з того дня.