— Гаразд, — мовив Далебор, — а чого ти хочеш від мене?
— Ти — диявол, волхве! — сказав Рогдан понуро, — ти можеш все! Ти зможеш вирятувати Всеслава! Не полишай же у біді свого вихованця! Ти ж учив його…Нас… Поможи!
— Виривати у родичів шматок з рота я його не вчив! — відтяв Далебор, — це вже ваша наука, Рогдане, твоя, та інших поплічників його! До того ж Всеслав зрікся і мене, і мого навчання. Я не бачив його…двадцять літ, як не більше.
— Але він-то тебе пам’ятає! — не вступався Рогдан, — він знав, що ти живий! Як — одному Богу відомо…, чи комусь іншому, бо як можна бути певним в житті трохи не столітнього старця, та ще й волхва. Це диво якесь, не Боже, звісно… Ти зовсім не постарів, Далеборе!
— Душа моя зістарілась, — мовив волхв, — через таких ось як Всеслав… І ти…
— Далеборе, — вже благав Рогдан, — та поможи ж! У Полоцьку і досі оповідають про те, як ти княгині життя врятував, коли вже всі відступились — і знахарки, і лікарі заморські… І як за тобою вовки зграями ходили, і як ви зі Всеславом одне одного чули…хтозна на якій відстані! Про нього і досі слава йде, що ти його чарам своїм навчив, і він може обертатися на вовка! Я душу свою гублю, оце з тобою розмовляючи, але ж Всеслав мені не тільки зверхник! Він друг мені, і родич, бо ми обидва — Рогнединої крові!
Далебор щось обмірковував. Тоді сказав:
— Я мушу просити поради у Богів своїх. Завтра скажу відповідь.
Рогдан мимоволі перехрестився. Тоді зітхнув.
— Завтра, — мовив, — чекаю на тебе на Чорній скелі, волхве. Мої лодії стоять на переправі. Так, чи ні — все одно рушати! Бувай!
Кривич повернувся і подався вибалком униз, згорбивши спину і загрібаючи ногами, наче тягнув на плечах мішка. Вогник звів на учителя очі. Наставник його, завше такий спокійний, аж на виду збілів. А тоді сказав щось таке, чого юнак тоді не втямив одразу:
Одна гілка ще зелена! Можна спробувати!
* * *
Вогник почувався недобре.
Він ніколи ще не покидав Хорсиці надовго, а вище порогів так і зовсім не бував, опісля того, як Далебор привіз його сюди маленьким.
Учитель погодився їхати з Рогданом до Києва. Ніч він провів на древньому требищі, видно, чекаючи знаку. І, напевне, отримав той знак, бо ранком велів Вогнику збиратись.
Протолчани провели їх до Чорної Скелі, а Тверд з Ярволодом аж вище порогів. Обидва дуже шкодували їхнього від’їзду. Тверд бурчав похмуро:
— Один був рахман у громаді, і того втрачаємо. І що вам, Віщий, робити межи хрещеними? Негоже вовку жити межи псів.
— Живий зостанусь — повернусь, — обіцяв Далебор.
— Ну хоч Вогника нам залиште!
Юнак захвилювався. Їхати він не хотів, але не хотів і розлучатись з Далебором. До того ж у Києві він міг знайти людей, яким заприсяг кревну помсту… Вогник, затамувавши подих, очікував, що вирішить волхв. І Далебор таки взяв його з собою. Разом з Полісуном — сіроманець стрибнув до лодії в останню хвилину, перелякавши веслярів.
І ось вони у дорозі. Вогник уже не раз шкодував, що покинув острів. Де вже Рогдановим людям до спокійних, виважених протолчан… Усі — і воїни, і гребці занадто метушливі та галасливі, не мають ніякої стриманості ні в питві ні в їжі. Серед челяді Рогданової — кілька людей неслов’янського виду — вузькоокі, вилицюваті, хоч і біляві як сам Рогдан. Спитав, що за люд, Рогдан відповів, що це роби-чудини. Без кайданів, без нашийників… Однак, покірно працюють і тікати нікуди не збираються. Спитав у Далебора, як таке може бути — старий буркнув лишень:
— Пам’ятай віщування арконське!
Себто, ось перед тобою роби не за страх, а за совість. Вогник почав обходити чудинів якнайдалі, аби йому не прикинулись від них якісь вроки. Втім, Рогданові люди і самі трималися віддалік від волхва та його учня, а Полісуна так і взагалі жахалися.
А найбільше юнака пекла невтолена цікавість — звідки Далебор знає Всеслава, і чому Рогдан назвав Полоцького князя учнем старого. Але розпитувати Вогник не наважувався. Далебор не був охочим до відвертих розмов, особливо нині, коли явно щось обдумував. Але, коли найважчий кавал шляху було подолано, юнак таки ризикнув запитати:
— Віщий, — почав несміливо, — чому ви ніколи не оповідали мені про Всеслава?
Був якраз час вечірнього перепочинку. Далебор якраз розкладав біля розведеного юнаком вогнища їхню нехитру вечерю: сушену рибу та сухарі. Відповів не одразу, Вогник уже й надію втратив, що старий почне оповідати.
— Бо Всеслав, — сказав врешті, — є найбільшою невдачею мого життя.