— А як ви опинилися у Полоцьку?
— Випадково… Коли повертався з Руяну. Я взагалі-то не заходив у гради. Не тому, що за життя своє боявся — страшно було дивитись, як здрібніли люди. За якихось кілька десятків літ… По весях це не так видно, себто по лісових весях, де ще тримається рід. А в градах та у селах боярських — нема чим дихати вільній людині. Вірно ото говорить Тверд — негоже вовку жити межи псів. І він, і Ярволод — сини боярські з родин вояцьких. Могли б жити в розкошах, однак кинули все, бо теж є вовками.
— А де ви зустріли Всеслава?
Далебор усміхнувся:
— Зустрів одразу, як він носа на світ Божий виткнув. Я у його матері-княгині пологи приймав.
Видно у Вогника був дуже очманілий вигляд, бо Далебор насмішкувато блиснув золотавими очима:
— В житті, воїне, всяке трапляється. Не є я цілителем, але ж люди бачать волхва, про яких чутка іде, що можемо ми все…І байдуже людям тим, що навчали мене життя відбирати, а не помагати йому на світ приходити…
Волхв вигідно розташувався на розстеленому Вогником плащі і приготувався до довгої оповіді. Юнак, радий з того, що наставник нарешті полишив свої похмурі думи, затамував подих.
— У Полоцьку, — продовжив Далебор, — вилікував я від вогневиці сина одного ремісника. Ну, й потяглись до мене люди зі своїми болячками. За життя ізгойське, звісно, навчився я лікувати, потім на Руяні не байдикував, а вчився у дітей Світовида всьому, чому можна було. Ну, а в ранах кожен Перунич має тямити, що й до чого. І полинула чутка Полоцьком: у Кукші — так того ремісника звали — поселився кудесник, що будь-яку хворобу зцілити може.
І ось сиджу я у Кукшиному дворику, коли заходять хвірткою княжі гридні. Четверо височенних кривичів, один в одного, що твої дубочки. Бідолашний Кукша побілів на виду і кричить мені: «Тікайте, Віщий!» Обдивився я воїнів тих і зостався. Один на чотири — для Перунича не так, щоб і багато, а страх перед смертю вояцькою вже давно у душі моїй не ночував. У ту мить, коли хотів я сплатити життям за віщування арконське, позбувся я страху смертного.
Один з тої четвірки і говорить до мене:
«Се ти — отой волхв, котрий вилікував Марту-челядинку?»
Якусь жону з княжого двору я таки і справді лікував, хоч хвора вона була більше на жіночі вереди, аніж потерпала від справжньої хвороби. Говорю:
«Мабуть, я…»
«Князь Брячислав, — каже гридень, — хоче тебе бачити.»
Відповідаю:
«Коли князю кортить зі мною поговорити, то най прийде сюди.»
Постояли гридні, порадилися. Я меча поближче присунув, та й сиджу собі.
Врешті, подалися вони геть. Кукша метушиться, просить, аби я хоч сховався де… Вдячний був чоловік мені за синове одужання.
Через деякий час — кінь затупотів. І входить до Кукшиного двору чоловік. Зодітий багато, але без оцих ромейських витребеньок. Плащ руянської шерсти, біла сорочка з тонкого полотна з наським гаптуванням. Гривна золота на шиї… Штани, чоботи — все місцевого крою. Лице молоде ще, гарне, вусики підковою…Очі з-під шапки — як грозове небо. Меч при боці… Кукша шепоче мені: «Пропали! Се ж сам князь! Брячислав Ізяславич!»
«Чого, — відповідаю, — пропали? Треба чоловікові, ось і прийшов…»
Пита в мене Брячислав:
«Се ти — волхв-цілитель?»
«Я, — відповідаю, — майстер меча, Перунів воїн.»
«Але ж ти зцілив мою служницю!»
«То, — відповідаю, — випадковість.»
«Волхве, — говорить він тоді, — жона моя помирає!»
«Що з нею?» — питаю.
«Дитя народжує, але щось сталося… Мучиться вже третю добу.»
«Нема у Полоцьку сповитух?» — питаю.
«Нічого, — каже, — не можуть вдіяти ні сповитухи, ні навіть лікар заморський.»
«Ну що ж, — говорю, — нехай жерці ваші моляться за її душу.»
«То не поможеш?!» — аж крикнув.
«Мене, — кажу, — учили нищити ворога, а не приймати пологи. Лікували ж люд жриці-берегині. У Полоцьку мала бути Святиня. Адже була?
Побілів він на виду і мовить тихо:
«Путята-воєвода спалив Святині полоцькі…»
«А наказав йому хто?»
Він, ще тихше:
«Дідо мій, Володимир Святославич…»
«І ти, — питаю, — нині кличеш мене, аби поміг я на світ прийти його правнуку? Та хоч би і вигинув весь ваш зрадницький рід, що мені до того?»
Він руку поклав на меча свого. А я свого меча поклав собі на коліна, та й сиджу собі.
Зірвав тоді Брячислав з себе шапку, соболями обшиту, і кинув мені під ноги.
«Життя моє, — каже, — бери, хоч всієї моєї крові не вистачить за ту, що дідо мій пролив! Але врятуй жону і дитину! Золота тобі не пропоную, бо чув, що не беруть волхви плати за силу свою!»