І тут прийшла мені до голови одна думка…
«Добре, — говорю, — поможу жоні твоїй, але візьму платню велику…»
«Все, що завгодно!» — каже.
«Якщо народиться син — я стану його навчителем.»
«Згоден!» — відповідає, — згоден!»
«Присягни!»
«На святому хресті присягаю!»
«Чи не стало, — питаю, — святощів слов’янських? Присягни так, аби тобі повірив волхв Перунів!»
«Святою землею присягаю! — Брячислав болісно, — аби мене побила власна зброя!»
Тоді поклав я меча, взяв торбину з зіллями і пішов за ним.
— Віщий, — спитав Вогник, що слухав усю цю історію зі щирим захопленням, — хіба ви вміли приймати пологи?
— Траплялось, і не раз, але то були жони ізгоїв — здорові, сильні. Як твоя Неждана. Княгиня ж була крихким дівчам. Тоненька, мов стеблиночка. Біль її вимучив так, що вона вже нічого не тямила.
Брячислав на коліна біля її ложа впав, — продовжував старий згадувати, — і каже:
«Кохана, я привів чародія! Він тебе врятує!»
Жони її наближені забилися в кут з переляку. Лише плачуть та хрестяться. Покликав я двох найхоробріших у поміч, обдивився… Словом, мучилася жінка від того, що дитя неправильно йшло. Ніжками… А невміла сповитуха не змогла обернути його вчасно.
На щастя, я уже стикався з подібним у мандрах своїх. Найбільше боявся, аби жінка не отямилась та не побачила над собою «відьмака». Говорили у місті про неї, що дуже побожна жона Брячиславова. Настільки побожна, що перш, ніж чоловіка пустити до ложниці, весь календар ромейський перечитає — чи немає посту, або свята якого… А свят та постів багацько у людей хрещених. І страждала оце вона, бо не схотіла, аби покликали знахарку, про яку говорили, що то баба відаюча…
Знахарки злякалась, а морочитися з нею довелося мені, Перуничу! Наставник мій, Вогнедар Віщий, мабуть дивився з Вираю на це і сміявся від серця. Однак, прийняв я пологи. Чую, баби шепочуть:
«Одмінить чаклун дитя!» А потім як заголосять: «Ой, лихо!» Бідолашний Брячислав глянув на малого та й сам трохи не закричав.
«А лице де ж його?» — пита перелякано.
«В сорочці, — говорю, — син твій народився. Щасливим буде. Вся слава буде його.»
Та ляснув маля по спинці, воно й запищало на весь дім княжий. Віддав я малого бабам, а сам подався на Кукшин двір, де і вклався спати від великої втоми.
Отак і зостався я в Полоцьку. Всеслав, так князь назвав сина, виріс на моїх руках. Намагався я його виховувати як ось тебе, але де там… Мамки, няньки, челядинки…Сама княгиня… А я ж, Вогнику, хотів виховати князя для Руси. Такого, як Святослав Хоробрий. Полоцькі бо князі від старшого сина Володимира та Рогнеди рід вели. Вважали вони, що Ярослав-князь, дядько їхній, захопив те, що їм по праву належало. Ось і думав я повернути Всеславу Київ, а Русі — віру предків наших. Та не у пущі жили ми із Всеславом, і не на Хорсиці. Княгиня мене зненавиділа, бо на чолі у хлопчини побачила родимку червонясту, і хтось з бабів наплів їй, що це слід диявольського кігтя… Я одному хлопця вчу, а мати зі служницями — іншому. Брячислав — той не втручався, присягу пам’ятаючи, а часом і підтримував мене. А хлопчина був кмітливий, і не слухав уже нікого.
Ну, якось пробув я там не мало не багато — шістнадцять літ… Виріс Всеслав, вилюднів… Воїн… Зброєю володів — як оце ти зараз. Знав теж майже стільки. Та тільки не йшла йому наука моя на користь. Ні стриму, ні послуху, саме забіяцтво… Друзі у нього завелися такі ж, Рогдан оцей, ще діти боярські. Намагався я і тих хлопців привести до пам’яти, та марно.
Раз повів я княжича до пущі, де учив його спілкуватися зі звірами Перуновими. Була сила у хлопчини, не буду брехати — слухались його вовки. Це єдине з моєї науки, що йому подобалося, окрім меча.
От і питає мене Всеслав:
«Чи правда, Віщий, що кожен Перунич — вовкулака?»
«Не кожен, — говорю, — але й таке вміння було відоме рахманам.»
«А мене, — питає, — зможете навчити?»
«Ні, — говорю, — а якби і міг — не став би, бо воїн ти, а не рахман. Лише під час війни князь може приносити треби яко жрець, для чого і приймає нижчу посвяту. Сам Святослав Хоробрий був молодшим жерцем, і чуба носив, як Перунів воїн. Вищого же вміння не годиться давати кшатріям, сиріч воякам.»
«Князь, — говорить тут хлопчина мій, — вищий за жерця! Священики годяться лише для того, аби жон тримати в страху, як от матір мою.»
«Наші Боги, — говорю, — інші встановили закони.»
Засміявся тут Всеслав і каже:
«Боги ваші, Далеборе, давно померли. І вбили їх люди. Не ромейський Христос, і не його чорноризці, а ми — як ви кажете — кшатрії!»
«Не Богів, — кажу, — убила дурість роду твого, а силу людей слов’янських… На кожну живу людину — нині по три заложних небіжчики з мертвою душею.»