«Я — говорить Всеслав, — доведу, що я — сильний. Я бо знаю, чого ви навчати мене взялися. Але правити мною ви не будете, Далеборе, бо мені не потрібні ні зверхність рахманська, ні Боги ваші.»
«А що ж тобі потрібно?» — питаю.
«Влада! — відповідає, — тільки вона!»
«Ти, — говорю, — лише лицем на Святослава-пращура схожий, а душу маєш гнилу, як і в сина його.»
Побілів хлопець і мовить:
«Володимир Святославич вірно робив, що знищував вас!»
«І робив це руками найманців своїх, — кажу спокійно, — але тут, правнуче Володимирів, лише ти і я… Бери меча, і йди на мене!»
Боги свідками, хоч і лихий я був тоді на нього, але вбивати його не збирався, хоч і бачив, що дарма пропали літа мої. А він, вихованець мій, рушив на мене як на ворога…
Далебор стягнув з лівого плеча сорочку, і Вогник побачив слід від старої рани.
— Він зміг вас поранити? — спитав юнак здивовано.
— Я дав йому себе поранити, — буркнув Далебор, — думав, що вигляд крові його зупинить, і щось просвітліє в голові. Та де… Бачу — треба припинити цю гру, бо добрим вона не закінчиться. Обеззброїв я Всеслава і приставив меча до горла. Хоробрим він таки уродився, бо не став проситись. Просто стояв — і очікував.
«Ну що, — питаю, — як воно — битися з Перуничем сам на сам?»
А він сказав мені таке, від чого я трохи меча не впустив.
«Слабкість, — каже, — перемогла силу, а неміч розуму — мудрість вашу. І так буде завжди, бо ніхто не любить сильнішого за себе, а чи розумнішого. Тому і не воскреснуть ваші Боги, Далеборе, бо зневажають вони усяку слабкість. Сильних — жменька, слабких же — море. Ось це море вас і погубило, а не Володимир Святославич. А тепер — убийте мене!»
І де оте хлоп’я шістнадцятилітнє набралося думок таких — і досі зрозуміти не можу. Мабуть, сам додумався, бо розум таки мав не посполитий.
Кинув я меча до піхов і кажу йому:
«Далі тебе вчити — лише час гаяти. Зоставайся здоровий, княжичу. Тільки май на увазі, що ти теж не з слабких. Колись і тебе погубить сила, бо маєш її забагато, а розуму керувати нею не дали тобі Боги.»
З тим і подався я геть. Більше не довелось мені зустрітися з Всеславом. Нині у нього вже сини дорослі, а все робить від надміру сили дурість за дурістю. А мені, Вогнику, шкода не стільки загублених літ, скільки мрії своєї.
— А нині чому йому будете помагати? — спитав юнак схвильовано.
Далебор з хвилину помовчав.
— Бо був мені сон у Наві[19], — сказав врешті, — який, поки що не буду мовити, аби лихе не прив’язалося. Бути Брячиславичу князем київським…А що далі станеться — відають Боги.
* * *
Чим вище Рогданові лодії піднімались по Дніпру вгору, тим частіше їм зустрічалися торгові човни, що пливли назустріч. Рогдан, побачивши те, мовив зловтішно:
— Купці ромейські тікають із Києва! Отже, не пощастило Ярославичам, побили їх кипчаки!
— Хто радіє з біди сусідової, — пробурчав Далебор, — на того впаде своя і набагато гірша!
— Наврочиш, волхве! — перехрестився Рогдан.
Вогник тим часом думав про те, яким він буде, Київ. Він ніколи не бачив великого міста. Далебор оповідав йому про Київ-град своєї юности, але що вціліло з того часу? Думки юнака звично перескочили на помсту вбивцям роду Боричів. Йому мало пощастити, бо Боги сприяють правим. Веремія скрутного часу могла завадити пошукам, але Вогник не збирався опускати рук.
Врешті, лодії звернули в гирло Почайни, до торгової пристані. Поки Вогник роздивлявся град на горбистих берегах Славути і подумки порівнював цей витвір людських рук зі спокійною величчю Хорсиці, Далебор змовлявся з Рогданом:
— Сидіть на Брячиславовому дворі і не дуже показуйтесь на люди. Не треба, аби кривичі твої тинялися по місту. Скільки вас тут?
— Зі мною три десятки, не рахуючи челяді, і у місті чоловік двадцять. Це все.
— Поки що досить, — мовив Далебор, — чекайте — і тільки. Сам нічого не роби, бо знову сотвориш яке-то глупство. Ми з вами не підемо — не треба, аби нас бачили разом.
— Ти вже щось задумав, волхве? — стрепенувся кривич.
— У справах хитких і непевних, — усміхнувся Далебор, — я завжди покладаюся на волю Богів.
— Якщо твої ідоли поможуть витягти Всеслава з темниці, — буркнув Рогдан, — я перший поставлю перед ними свічку…
— Кожне сказане слово, — сухо озвався Далебор, — в’яже міцніше за мотуззя.
Рогдан зиркнув на нього і знову перехрестився. Вогник зневажливо відвернувся. Він незлюбив Рогдана з самого початку подорожі. Кривич теж не терпів цього молодика за його занадто уважний погляд і холодну зневагу, яку Вогник майже не приховував. А найбільше Рогдану дошкуляло те, що тоді, на Хорсиці, він таки злякався Святилища, переповненого поганською силою, і юнак це бачив.