Тож розлучилися вони без особливого жалю. Рогдан зі своїми людьми подався на Брячиславів двір, котрий належав колись батькові Всеслава, а нині там зупинялись торгові люди з Полоцька, яким Всеслав дав колись на це дозвіл. Кривич сподівався, що у воєннім заметі ніхто не зацікавиться його особою, досить у Києві відомою. Далебор же з учнем подалися торжищем до того місця, де, як сказав старий, стояла колись Велесова Святиня. Поруч, наче сіра тінь, біг Полісун.
Київське торжище, як завжди велелюдне, нині торгувало не стільки товарами, скільки чутками. Повітря гуло від голосів і окликів. Вогник, чутливий, мов звір, не звик до натовпу і різких запахів і тому йшов як очманілий, не дуже роззираючись довкола. Чув, як Полісун тиснеться до його ноги і стиха гарчить. Вухо ловило у галасі уривки розмов:
— Переяславщину зайняли… Князь Всеволод відступив на Сіверщину…
— … на Альті-річці… Битва була… Не встояли…
— Наш Ізяслав примчав кінно сам не свій. І зачинився на Горі.
— У мене син у дружині! Леле!
— Біженці переяславські говорять, що цей ворог гірший за печенігів!
— Треба йти з граду… Ліс…
— Ти, злидню, зібрався та й пішов… А у мене товари. Заморські!
— В його товари, а у мене жона і діти! Та й сам не хочу бути рабом половецьким!
— Захищатись! Якщо зачинитися в граді… Вал на Оболоні…
— Не витримає… Аби витримали стіни Ярославова града!
— Чим захищатись будемо? Дружину розбито! А у люду зброю відібрали Коснячеві посіпаки!
Вогник аж здригнувся, коли почув ненависне ім’я. Він навіть не подумав, що це може бути якийсь інший Косняч, як не звертав уваги на те, що зустрічні нечемно витріщаються на них… А вони, троє, мимоволі притягували погляди киян — високий старий у білому вбранні, що при боці мав меч, а через плече похідні гусла, чубатий молодик, на обличчі якого невимовна врода наче поєдналась з гордістю та відвагою, й величенький вовцюга, що біг за ними, як пес.
Хтось у натовпі вражено охнув:
— Перуничі у Києві! На добро чи на лихо?
— Давно тут не бачили волхвів…
Натовп почав стискатися. Вогник посунувся ліворуч, аби прикрити навчителя. Чув, як тривожиться Полісун — вовк розгубився від надміру нових вражень. Юнак і сам почувався недобре, більше від того, що не міг визначити ворога, якого треба стерегтися.
— Князь Володимир повивів цей відьомський накоренок, — мовив хтось зовсім поруч, — та видно не до кінця!
— Древні Боги гніваються, що забули їх… — озвався інший голос, — звідси і напасть половецька!
— Напасть половецька, чоловіче хрещений, від того, що повні у нас лише гульбища і требища таємні, а церкви порожні стоять!
— Як прийде ворог, то не кирикони врятують, а мечі!
— Царгород Богородиця прикрила платом від навали язичницької, бо щирої віри люди там живуть!
— Еге ж, і обдирають щиро всіх, до кого досягнути можуть! А можні наші у них тому навчаються!
— Князь Ізяслав, — встряв у суперечку ще хтось, — присягнув на святому хресті, що лиха не зробить братаничу своєму, Всеславу, і присягу ту порушив…
— Всеслав той народився від волхвування, в сорочці, і сам вовкулаком є…
— Чого брешеш, мов пес, на хрещеного чоловіка?
— Який він там не є хрещений, а все одно наклада з сатаною!
— Так що ж тепер, можна давати присягу неправу, хоч і чародію?
Сперечальники відстали, бо почали роз’яснювати стосунки трохи не кулаками. Але людей довкола Перуничів не поменшало.
— Старий з гуслами — то волхв високої посвяти, — роз’яснював поважно старечий голос, — а молодик з чубом — жрець, Перунів воїн. За Святославових часів їх повно у Києві було. Сам Святослав носив такого чуба, як ото у хлопця…
— А ви, діду, — ледь насмішкувато спитав якийсь юнак за спиною у Вогника, — чи пам’ятаєте часи Святославові?
— Я, онучку, — дід єхидно, — з печенігами бився, коли у мене ще й вус не засіявся! А ви, нинішні, зажиріли й обабились! Показав вам кочівник шаблюку — одразу побігли прати гачі! Слухати гидко люд нинішній — одні тікати зібрались, інші ховатися! Наче й не русичі вже!
— Та не кажіть, діду, — встряв ще хтось, — нам би тільки зброї!
— Зброю вашу, — дід тим самим вредним голосом, — Косняч-тисяцький спродав хозаринам з-під Жидівської брами!
— Ходімо за волхвами, — співбесідник примирливо, — може новини якісь почуємо…