Далебор, здавалося, зовсім не звертав уваги ні на схвальні, ні на лихі слова. Він йшов собі та й йшов, видно, знаючи дорогу. Вогник тримався біля його лівого плеча, відчуваючи, як натовп тисне все більше і більше.
— Отут, Вогнику, — раптом озвався Далебор, — колись була Святиня Велеса. Її ще звали Туровою Божницею.
Замість Святині Вогник уздрів невеличкий кирикон. Споруда, збудована на земляному горбі, призначеному для будівлі більшої, мала вигляд іграшки, покинутої якимось велетенським дитям. Біля горба самотньо стирчав величезний прямовисний камінь. З одного боку того каменю вимальовувалось ніби заглиблення і кілька східців.
— Ось звідси, — мовив Далебор, — співці-Велесичі колись промовляли до люду. Я воїн, а не співець, але можна спробувати.
Далебор легко піднявся по камінним сходинкам і вмостився на камені. Гусла поклав на коліна. Вогник стояв внизу, намагаючись тримати у полі зору натовп, який усе прибував. З уривків розмов, почутих дорогою, він зрозумів, що битися може й не доведеться, але зайва обережність не завадить.
Просто навпроти юнака у першому ряді цікавих стояло двоє — старезний дід з довгою бородою, певно той самий, що оповідав про часи Святославові, і високий плечистий молодик. Молодик обережно тулив до боку явно поранену лівицю, а на плечі йому було недбало накинуто черлений плащ дружинника. За ними височів здоровило-ремісник, закурений, наче щойно з кузні. Потім до першого ряду проштовхався бородатий чоловік в розшитій золотом одежі — може торговець, що бідкався про заморські товари. Вигляд можний чоловік мав досить пошарпаний, очевидно суперечка таки скінчилася бійкою. Але цікавости купчина не втратив. За ними виднілися ще обличчя, розхвильовані, насторожені, але не лихі. Натовп явно вичікував чи добром чи лихом обернеться з’ява.
Далебор почав грати якусь сувору, повільну мелодію. Потім пролунав голос. Юнак здригнувся — він не пізнав голосу учителя. Далебор співав йому сотні разів, але так — ніколи. Може тому, що він, Вогник, не був натовпом, увагу якого треба було втримати. Сила цього голосу була такою, що на переповненому майдані настала мертва тиша.
— Даремно забули доблесні наші старі часи, — лунав над притихлим натовпом голос Далеборів, — бо куди йдемо — не відаємо… Поучившись старому, зануримо душі наші в нього, бо то є наше… Душі Пращурів наших з Вираю зрять на нас і там від жалю плачуть… І виказують нам, що не берегли ми Прави, Нави і Яви, не берегли Богів, та ще й глузували. Це істинно, що не достойні бути Дажбожими Внуками!
Дід, котрий стояв поруч з дружинником, схвально хитав головою. Молодий воїн спитав у нього:
— Діду, а чого це ми не берегли?
— Слухай! — пирхнув дід, — може втямиш!
— Предки, молячись Богам, мали чисті душі, — мовив далі заворожуючий голос, — а нині з Богами злилися воєдино. І кров їх є святою! І кров їх нащадків, кров наша, каже, що ми русичі всі! Не слухайте ворогів, котрі мовлять: «Нема у вас доблесті!» Від отця Орія походимо! І тисячі літ ведемо численні війни та битви! І живі таки, завдяки жертовності юнацькій і дівочій!
Юнак з перев’язаною рукою стис вуста. Тепер він розумів…
— Тоді нам не було інакше, — співав Далебор, — і нині пребудемо достойні! Ми можемо одбитись од ворогів! І зробимо так — одбиймося! Ідемо до степу нашого і борімось за життя наше як воїни! Бо ми є з пращурами нашими, не самотні ми! І мислимо про поміч Перунову! А тому, хто захотів землі нашої — киньте її до вуст уповні, аби замовк навіки! Будьте синами своїх Богів, і сила їхня пребуде з вами до кінця!
В тиші, що настала по тому, пролунав молодий голос:
— Ми билися, але програли! Що нам робити?
Це мовив поранений дружинник. Далебор відповів спокійно:
— Одна битва — це тільки одна битва. Де не стримає дружина — збирають рать!
— У нас відняли зброю! — вигукнув здоровило-коваль, — князь Ізяслав, видно, боїться власного люду більше, ніж половців! Де це бачено, аби в киян не було мечів?
— Те, що віднято, — мовив волхв, — можна й повернути! Чи кияни забули, що таке віче?
Натовп тривожно загудів. Хтось зло вигукнув:
— Послухайте, лишень, чого цей поганин навчає! Чи не ворохоби[20] перед лицем ворожим?
— З якого часу, — закричали у відповідь, — віче стало ворохобою? Право маємо збиратися! Право маємо у князя вимагати, аби захистив нас! На те бо він і князь, аби люд боронити! Чи князь має лише податки з люду брати? Чув я на власні вуха від челядинців, що хоче Ізяслав тікати у землі Ляські, до тестя свого!
Звістка ця впала наче каменем у воду і посилила галас.