— Та ми знайомі, — всміхнувся Далебор, — хлопчиськами ще тримали оборону проти ще одної зграї. Їх завжди багато було — чужих вовків у наших степах.
— Ну, — продовжив Батура, — і ще дехто прийде… опісля. Старшина братчини ковалів, Білозір на ім’я. Він і досі в захопленні від слів ваших, та від вашого молодика, що один на п’ятьох пішов. Від братчини кожум’як — старий Горазд. В шевців немає братства, але всі знають діда Шевчика, і дідо Шевчик знає всіх… Ну, ще там, од кушнірів, од бондарів… Купців прийде кілька…Порадимося…Щодо віча, і взагалі… Часу обмаль — ворог йде на Київ!
Далебор кивнув головою на знак згоди. Коли Батура, зігнувшись трохи не вдвоє, вибрався з хижі, а Сулиця подріботів проводжати гостя, волхв сказав, усміхаючись:
— Не всі кияни, Вогнику, здрібніли. Оце ось — русич!
— Ви б все-таки, — мовив Вогник обережно, — не дуже довіряли хрещеним людям, Віщий, бо можуть зрадити…
— Тобі ж я вірю, — сказав волхв спокійно. Вогник не відповів нічого, але здригнувся, як від удару.
— Сину душі моєї, — лагідно сказав Далебор, — навіть нам, жерцям, що пам’ятають Веди, не під силу змінити людині душу однією молитвою і корцем води. Тим більше, не здатні на це ті люди, які знівечили тобі життя. Я сказав те не для того, аби тебе образити, а для того, аби ти зрозумів — Батурі, та друзям його вже не було чого зраджувати, за них це зробили інші. А вірити людям часом треба. Зрозумів?
— Так, Віщий…
— А коли так, то підемо до багача на обід, — мовив волхв, — давненько я не куштував пирогів з білого тіста. Мабуть, з того часу, як покинув Полоцьк… Ну, чого похнюпився, косаче?
— У битві, — зітхнув юнак, — мені було б затишніше… Або на Хорсиці… Не подобається мені у граді, Віщий!
— Перуничі київські жили не у граді, а у гаї, — мовив Далебор, — от поб’ємо зі Всеславом половців, насадимо над Дніпром дубків, та й житимемо як належить. А поки-що ми потрібні тут.
«Сон у Наві», — згадав Вогник, — учитель мав від Богів віщування перемоги… Нічого не вмерло, доки зеленіє гілка Хорсицького Дуба…»
Повернувся дідо Сулиця і ознаймив:
— Ідемо пироги їсти! А медовуха у Батури — знаменита!
Далебор усміхнувся:
— Добрий обід, як і добра битва, вимагає здоров’я…
— Доброго обіду я часом не маю, — мовив Сулиця весело, — а добра медовуха у мене завжди є… Тому і здоров’я зберіг. Але на дурничку, як говорять, і оцет підсолоджувати не треба.
* * *
На столі у багача Батури дійсно були пироги. І не тільки…
Спершу Батурина жона, вродлива кароока молодиця, разом із донькою, схожою на втілення Лелі, застелили дубовий стіл гаптованим обрусом. Потім почали з’являтися страви: паруючий борщ, домашні ковбаси, миска з м’ясивом, вареники, наливки… І, звісно ж, пироги. Батура власноручно приніс діжечку з медовухою, і дідо Сулиця аж прицмокнув від утіхи.
Вогник, аби не дуже витріщатись на стіл, де смаколики з’являлися наче в казці, роздивлявся світлицю. Туманні спогади дитинства раптово обрели чіткість. У хаті, що спопеліла в туровських лісах, була така ж підлога з дубових брусів, така ж мальована квітами піч, різьблені лави, діжа в кутку, рушники на стінах… Тільки на божничці, на покуті, замість лельок-оберегів були два мальовані образи — жона з дитям, і чоловічий лик, наче гаптований на платі. Обидва малювання прибрані в рушники зі знайомими взорами. Ось Дерево Життя, ось Берегині, ось Перунові Блискавиці… Юнак здивовано глянув на Далебора, котрий неспішно розмовляв з хазяїном дому. Спитати у вчителя, чи не розгніваються Вишні-чужинці на такі оздоби було б нечемно стосовно до Батури і його близьких. Вогник поспішно одвів очі і став дивитись на хазяйчину доньку, що клопоталася по господарству, весь час закидаючи назад дві товстелезні коси, перевиті стрічками. Дівчина була русява як батько Батура, але кароока як мати. Срібні ковти-спіральки ніжно подзенькували при кожнім її кроці. На шиї — разок бурштинового намиста з бурштиновим же хрестиком. Юнак зітхнув. Від протолчан він начувся, що хрещені люди не беруть злюб з язичниками. Та й хіба стане багацька донька жоною Перунича, чиє життя — самі небезпеки? За ним могла б піти лише така, як Неждана. Жінка-воїн, а не оце ось лебедятко… Але усе ж таки… Яка краса!
— Жоно, — питав тим часом Батура, — де Первень?
— Та де ж, — озвалась господиня, — як не у мніхів своїх. Починайте, батьку, без нього, він-бо все одно не буде цього їсти.
— Дожився, — буркнув Батура, — син як ворог, шматка хліба в батьківській хаті не преломить. Ну, най Бог благословить трапезу нашу, і Давні Боги хай не сердяться на нас.