— Аби скінчилося лихом, то тут сиділи б не ми, а хозари, — всміхнувся Вогнедар, — а ми були б у них дроворубами та водоносами.
— Уміли люди і воювати, і жити, — зітхнув хтось, — а тут живеш і оглядаєшся… За Всеслава трохи легше стало, а то ж свій свого боявся гірше за хозарина.
— Та й хозар вистачає у Ярославлім граді, — підкинув хтось, — пригріли їх князі, а ті й раді сісти нам на шию… Варто лише зайняти копу — і пропав чоловік… Лихва[23] непомірна, не виплатив — і незчувся як став робом хозарським… І війни не було — і наче в полоні.
— Хто тебе змушує брати гроші в обрізаних? — буркнув Білозір.
— Їсти щось треба, — зітхнув коваль, — хворів я довго… Не всім так щастить, як тобі, старшино.
— Скільки ти винен?
— Та кілька резан[24], але ж лихва…
— Заплачу за тебе…
— Та що ти, Білозіре, — розгубився коваль, — для чого?
— Для того, — мовив Білозір різко, — аби бути гідним пращурів. Не тільки той воїн, хто з мечем… Чи вірно говорю, чародію?
— Вірно, — озвався Перунич, — якщо ми не вирятуємо один одного з рук ворожих, то хто це зробить за нас?
На Горі, у Княж-городі, Вогнедар теж бував частенько. Всеслав приймав його з радістю, але наближені його кривились, особливо Рогдан, котрий незлюбив жерця-воїна ще з першої зустрічі.
— Ходить, душа поганська, — бурчав він так, аби дійшло й до князя, — мутить народ… Для чого смердам товкти про подвиги ратні? Або про ті часи, коли князі у вишиванках ходили? Добра на часі медовуха, та не зрівнятись їй з винами заморськими!
Всеслав лише посміювався з Рогданових слів. На Подолі був повний лад, а гаптованою сорочкою-оберегом князь і сам любив похизуватись, незгірш за пращурів. Пробував він приручити Перунича, даючи йому за пісні та оповідки гроші, та юнак не брав нічого, окрім їжі, якою ділився потім з дідом Сулицею. Коли ж Всеслав хотів подарувати співцеві золотого ланцюжка за якусь особливо вдалу пісню, Вогнедар мовив лагідно:
— Чи не забули ви, княже, що рахмани не беруть платні такої?
— Але ж це не гроші, — всміхнувся Всеслав, — чому б не взяти?
— Щоб душа моя потім не була скутою цим ланцюжком, — відповів спокійно Перунич.
Всеслав перестав наполягати, видно зрозумівши, що Далеборів учень не відступить від завітів навчителя. Рогволод же ходив за другом тінню, незважаючи на глухе незадоволення Всеславових наближених.
Раз приятелі вибралися на чергову прогулянку по Княж-горі. Вогнедар вже не один раз проходив повз багатий колись дім, що нині стояв пусткою. Знав, що є то садиба Косняча-тисяцького, розбита киянами під час ворохоби. Нині вирішив зазирнути всередину, адже жила тут колись людина, що була йому єдиним кровним родичем. Людина, що зрадила рід свій. Рогволод, цього не знавши, відмовляв:
— Кажуть, що це лихе місце, бо й господар був лихим…
Та Вогнедар зайшов таки… Дім було засипано снігом, через виставлені вікна віяв холодний вітер… Нічого не говорило про того, хто жив тут — ні розбиті скрині, ні уламки меблів. Тихо було як на цвинтарі. Юнак зайшов до кімнати, що певне, колись була спочивальнею. Тут теж було порожньо. Від широкого різьбленого ложа зосталися уламки. Гарненький поставець ромейської роботи лежав дверцятами вниз.
Полісун, котрий прослизнув до пустки слідом за господарем, ухопив зубами краєчок якоїсь білої тканини, що виглядала з-під поставця.
— Що ти там знайшов? — спитав Вогнедар.
Він підняв шафку і побачив білий згорток. Відвологла тканина виявилась жіночим платом, гаптованим калиновими кетягами. У плат були загорнені дитячі іграшки — глиняний коник та дерев’яний меч.
Перунич заціпенів зі згортком у руках. Плиткі спогади знову бились об лід на пам’яті. Несподівана знахідка нагадала йому пісеньку, чуту у дитинстві. Кияни говорили, що Косняч був бездітним, хоча мав жону-бояриню. Чиї це тоді іграшки, що так не пасували до боярського дому? Старшого сина Калини, а його, Вогнедара, незнаного брата? Для чого зберігав їх цей жорстокий чоловік? Чи пошкодував він хоч раз про те, що скоїв?
— Брате, що ти там робиш? — озвався Рогволод з сусідньої кімнати, — ходімо звідси, бо ще мара якась прив’яжеться…
Вогнедар поспішно сунув згорток під кожушок. У вухах йому поволі стихала колискова… Татко зробить забавочку… Глиняний коник та меч, зроблений по дитячій долоньці… Юнак провів рукою по чолу, відганяючи змору, і швидко пішов геть.
— І зовсім не треба було туди заходити, — бурчав княжич, поки йшли вони вулицею.
— Чи мало на світі лихих місць, — озвався Вогнедар, — ось це, наприклад…