По стінах цих котилися свастики-сонечка, і мчали кудись на безвість крилаті пси — охоронці вогню. Невідомий митець не забув нічого — просто перед Вогнедаром квітло Дерево Життя, а попід стелею вився оберіг з дубового листя. Юнак згадав слова Поляни про те, що в Святій Софії «наші візерунки». Дівчина була права, щоправда красу цю теж, видко, не пускали далі притвору.
Повернулися Первень з Рогволодом, які пройшли були до середини храму.
— Роздивився хоч щось? — спитав Батурич.
— Так, — озвався Вогнедар, — я дізнався про те, що хотів.
На вулиці Перунич оперезався мечем і гукнув на Полісуна, котрий зацікавлено принюхувався до запахів, що линули з храму.
— Про що дізнався? — не відставав Первень, — побачив красу церкви Христової?
— Побачив, — мовив Вогнедар, — побачив багато блиску. Наша краса спокійніша. Як от у цьому прихатні… притворі. Вона не пригинає людей до землі. Я як загледів Симарглів на стінах, так наче друзів зустрів.
— І ти зовсім нічого не завважив окрім того поганства на стінах? — мовив Первень розчаровано, — отець Феодосій говорить, що треба все це замазати, аби не сомущало.
— Напевне, так і зроблять, — мовив Перунич з жалем, — а даремно. Лише це місце може привернути увагу язичника, якщо вам уже так забаглося когось навертати. Адже ми не є дітьми, яких можна звабити блискітками. І нехай спопеліли Святині наші — та є сонце, і вітер, і дуби у пущах… І Дніпро гримить порогами. Це краса могутня, як Боги, а є ще краса ніжна, мов дівчина. Віщий Далебор говорив мені колись: «Перед смертю видимою не схиляй голови, та коли йтимеш повз яблуню, що квітне, — нахились, аби не збити цвіту.» Коли ти востаннє бачив квіти на яблуні, Петре?
— Не пам’ятаю, — розгублено мовив Батурич, — чи й не диво — квітка… Ну яблуня і яблуня… Дивак ти, я тобі про церкву, а ти мені про яблуню…
Вогнедар узяв у жменю трохи снігу і засміявся:
— А коли у сніжки грав востаннє?
— Та коли хлопцем був, — сказав Первень здивовано, — а тобі навіщо?
— А ти, Рогволоде? — спитав Перунич весело, — грав? Чи це не по чину княжичу?
— Чого це? — хмикнув Рогволод, — грав… З братами. Вони мене весь час побивали…
— А мене Далебор навчив цьому… Я не мав приятелів, дітлахів, і засумував якось. Зима теж була… Сніги… Вовки десь вили. Віщий говорив, що є краса у всьому. Навіть у такій зимі. А тут — подивіться довкола!
Довкола лежав Київ, принишклий під снігом. З димарів на Подолі курився димок. І на цьому білому тлі виблискували промені сонця-Поревита.
— Дивіться! — сказав Вогнедар і запустив сніжкою в Рогволода, — ну, дивіться же!
Княжич нагріб повну жменю снігу і з задоволенням пожбурив сніжкою в Первня. Той опирався спокусі скільки міг, але коли отримав ще одну сніжку, почав ліпити сніг і собі.
— Дивіться! — повторив Вогнедар задихано, — це ніколи не згине… Бо Сонце народжується з року в рік! Бо завжди буде сніг, і яблуні, і квіти… Аж поки не обернеться Колесо Вічності, але й тоді все почнеться спочатку! Усі храми на світі проминуть і зникнуть — а це залишиться! Мені не треба їхати за красою до Царгороду — вона довкола!
Він ухилився від сніжки Рогволодової, і та, прохурчавши мимо, влучила в якогось чоловіка, котрий уже довгенько спостерігав за ними.
— Ой, лихо! — вигукнув княжич, — чи не сталося чого?
— Вибачте, вельмишановний, — озвався і Вогнедар, — ми захопилися…
— Я бачу, — м’яко мовив чоловік в киреї поверх чорного монашого вбрання, — Ти, Петре, зібрався навертати цього язичника, а він, здається, навернув тебе…
Розчервонілий Первень раптово зблід.
— Отче Алемпію, — мовив прохально, — благаю, не кажіть отцю Феодосію… Наставник буде гніватися! Я дійсно … зробив зле.
— Нічого, — мовив мніх поблажливо, — діло молоде… А ти, юначе, чи не є тим самим Вогнедаром, про якого говорить всеньке місто?
— Я і є Вогнедар, — мовив Перунич, — а Первень дійсно ні в чому не винен… То ми з Рогволодом підбили його. Я не обізнаний з тим, що цього йому не належить…
Вогнедар говорив, а сам над силу гасив веселі іскорки в очах. Мніх заспокійливо хитнув головою.
— Нічого не сталося, — повторив, — я йшов за вами і чув дещо, сам того не хотячи. Ти надто розумний для язичника, Вогнедаре.
Юнак поправив розкошланого чуба і сказав спокійно:
— Я просто можу висловити те, що інші розуміють і без слів.
— А грамоти тебе навчено? — допитувався мніх, — я бо доглядаю книгозбірню Ярославову, і тому цікавлюсь письменними людьми.