— Казали мені добрі люди — для чого, злидню, зуби зберіг? Для того, аби хоч на старість поїсти те, що князі їдять!
Та й поліз до льоху за медовухою. А оповідати почав, сьорбнувши для пам’яти з заповітної баклажки.
— Се, Перуничу, діло давнє… Дійсно, мало хто пам’ятає нині братів-Божичів. Були вони синами воєводи з Вишгороду, а чи з Василькова, забув уже. П’ятеро братів — як п’ять пальців на руці! Найстарший разом з батьком-воєводою ще Святославу-князю службу правив, аж поки і голову склав десь на Подунав’ї. Другого замолоду звали Данком, оце ж і був Далебор-волхв, а ще двоє братів навчалися: один у Святині Дажбожій, у Чари-волхва, другий же — у Велесичів. П’ятий же тоді хлопчиськом був, а звався Богодаром. Оце ось, Перуничу, і є отець Феодосій…
— Славний рід який, — мовив Вогнедар замислено, — воїн і троє рахманів…
— Та й отець Феодосій, — прищулився дідо, — теж, як ти говориш, рахман, тільки іншого Бога. Так ось, коли звалилась на нас напасть оця ромейська, двоє Божичів загинуло одразу — один згорів разом з Чарою у Святині, коли підпалили її князеві найманці, другого ж убили на торжищі, яко учня Велесичів. Далебора тоді у граді не було, та думали, певне, рідні, що і його вбито у Гаї… Словом лишилась мати їхня з одним Богодаром…
— А батько-воєвода? — спитав юнак.
— А тут, воїне, чутки ріжні були. Говорили, що настільки вірний він був Святославовому сину, що хрестився по власній волі. За жону його не знаю, але чи щось з хрещенням їхнім було не так, чи боявся князь людини, сини якої погинули через нього, та тільки відіслав воєводу у порубіжне городище, чи-то до Курська, чи-то ще куди. Там Богодар і виріс. Батько-воєвода до того часу вже голову склав у якійсь сутичці, мати ж з єдиного нині дитяти порошинки здувала І виросло дитятко. Знов-таки, не відаю, де воно премудростей ромейських набралося, на порубіжжі сидячи. Але пішов хлопець коверзувати як ото Первень Батурин. Мати вбере його в чисте, він же ту льолю скине та ще й ногами потопче. Мати їсти подасть — а у його піст… Мати веде його вчитись ділу ратному, аби батькову справу продовжував, а він у намісника княжого найнявся печі топити, та за півроку жодного разу сажі з себе не змив — так і ходив у золі та у попелі. А жона Божича-воєводи твердого норову була, це тобі не Світана Батурина, котра голос відвести соромиться. І лаяла вона синочка, і била всяко — рукою, і ременем, палицею навіть. Він же все приймав з подякою та покорою, а зо шляху свого не звертав…
— Зрозумів я зі слів Батурича, — озвався Вогнедар замислено, — що людям хрещеним, аби вповні дбати про дух, треба позбутися тіла…
— Оце ти вірно мовив, — хмикнув Сулиця і потягнув з баклаги, — а яка користь, скажи, себе катувати, коли й так життя несолодке. Я ось скільки і голод терпів, і холод, а ближчим до Бога не став… Словом, билась-билась з сином воєводиха, доки не вирішила його одружити, аби дурість вийшла з голови. Він же крадькома утік із дому та й пропав десь. Знайшла його мати поміж якихось прочан, що йшли у святі землі заморські, додому привезла, добре вибила і вдягнула на ноги ланцюги. Та не вік же тримати у кайданах рідного сина! Тільки зняла ланцюг — він знову втік…
— От же лихо! — мовив Перунич, щиро жаліючи жінку, — малим я думав, що на хрещених людях лежить закляття. Послухаєш таке й подумаєш — і справді…
— Вдруге, — продовжував Сулиця, — об’явився її синок у Києві уже як Феодосій. Тоді у нас тут і монастиря не було, а жили у печерах відлюдники, спасались, як самі знали. Було їх зо два десятки, а старшим — отець Антоній. Лагідний чоловік, добрий — мов дитина. Кого не стріне — оповідає, як-то світ Божий чудово влаштовано, та про добрість Ісусову. Аби я його до того, як нас мечами до Почайни загнали, почув, то може б і сам повірив. Ну, воєводський син і взявся за них! Зараз там мніхів зо дві сотні, і монастир збудовано, а вже навчає їх отець Феодосій точно, як його батько-воєвода ратних людей навчав. Мати ж знайшла сина і у Києві, просила, аби хоч поговорив з нею, він же звелів передати, що не може сквернитися з жоною розмовляючи. Може він, мовляв, говорити лише з невістами Христовими.
— А що ж на те мати? — озвався Вогнедар.
— А мати, воїне, ходила довкола, побивалася та плакала, зрештою роздала волоцюгам якимось майно своє і постриглась у черниці. Тоді побачила сина, а через два тижні померла.
Дідо з сумом відставив порожню баклагу і додав:
— Аби він убив її ножем — менше б страждала, бідолаха. Чого чуба повісив, Перуничу?
— Думав я колись, — зітхнув юнак, — чого це учитель ніколи не оповідав за рід свій. Цікаво, чи бачились брати опісля материної смерти?