Може й бачились, — мовив дідо, — літа за два до Кривавої Зорі у небі, зайшов до мене мніх, жебраючи на монастир. І оповів між іншим, що отцю Феодосію сатана являвся вночі, ликом на нього схожий, тільки очі жовті, і при зброї. І отець Феодосій, мовляв, диявола того прогнав молитвою і святою водою. Послухав я тоді, подивувався, а нині думаю — се ж брати зустрілися, поговорили незлагідно, махнув твій волхв рукою, та й подався на Хорсицю, або ще куди. Він бо теж чоловік був затятий і до смерті вірний, тільки на свій копил…Сподіваюсь, Перун зоставив йому меча і місце у війську.
* * *
Всеслав тому не забороняв сину товаришувати з Вогнедаром, що навчав той юнака, ніби між іншим, справі вояцькій. За зиму Рогволод витягнувся і зміцнів, руки йому перестали боліти від вправ, а мечем княжич вимахував нині набагато краще, ніж раніше. Всеславич дуже полюбляв подібні заняття і докоряв приятелеві, коли той полишав їх задля відвідин книгозбірні.
— Для чого тобі книги, — бурчав Рогволод, йдучи за приятелем до колишніх палат Ярославліх, — ти сам як книга… Воїну потрібен меч, а не читанки.
Отець Алемпій же, котрий і запросив Вогнедара подивитись на писану мудрість, приймав обох друзів зі щирою радістю. Тих же мніхів-переписчиків, котрі обурювались присутністю відьмака, котрий не розлучався з мечем і вовком, заспокоював:
— Душа поганська до світла тягнеться. Чи можемо ми заважати промислу Божому?
Сам показував Вогнедару книги, писані слов’янщиною подунавською, тримаючи їх, наче коштовність.
— Тут, — говорив, — уся мудрість світу. Велике діло — книга.
— Мудрість тримати слід у пам’яті, — мовив Вогнедар замислено, — книгу знищити легше, ніж чоловіка. В нас були люди з могутньою пам’яттю, що зберігали знання з прадавніх часів. Дощечки з’явилися пізніше… А деякі речі і взагалі заборонялося записувати.
— Але ж усе неможливо запам’ятати, — заперечував книжник, — і розказати тими ж словами… Ось послухай-но слова про діяння Спасителя нашого, записані апостолами його.
— Що то є — «апостол»?
— Учень, — відповів Алемпій, — як же пощастило тим людям, що були учнями самого Господа!
— Про втілення Божі, сиріч аватари мовою Древніх, говорять і Веди, — сказав Вогнедар зацікавлено.
— То були несправжні Боги і фальшиві втілення, — мовив книжник лагідно, — Бог один…
Вогнедар знизав плечима. Він не розумів такої нетерпимості. Історію Божого втілення з чужих країв юнак вислухав зі щирим зацікавленням, бо пам’ять його завжди вбирала знання наче пісок воду, ніколи не насичуючись. Для чого він запам’ятовував те, або інше, Перунич часом і сам сказати не міг. Навчився він розбирати писані книги, бо буквиця їхня була схожа на рези, почав читати сам, бо в глибині душі вважав, що Алемпій не розкаже йому всіх таємниць. Далебор бо завжди говорив, що є просто собі знання, а є відання таємні, для посвячених. А якщо люди хрещені усі знання свої довіряли книгам, то може там і чаїлася розгадка погибелі Руси.
«Вороги чоловікові — домашні його» — прочитав він якось, згадав вуя Косняча, Батурину родину, рід Далеборів, і тут таки наштовхнувся на таке, що наче приском обпекло душу…
«Я не мир принести прийшов, а меча…»
Рядки пливли перед очима, і бачив він крізь них, як горіло селище Боричів…
«Я прийшов порізнити чоловіка з батьком його… Хто більше як мене любить батька чи матір — той мене недостойний… І хто більш як мене любить сина чи дочку, той мене недостойний…»
— І це не є таємницею, — прошепотів Вогнедар, — це можна прочитати… Цьому вчать… Чого варті тоді всі слова любові? Чи знав мій дядько рядки оці, коли йшов нас убивати?
Перегорнув книгу туди, де слова наводилися учнів Ісусових і знову наче наштовхнувся на меч…
«Коли хто не любить Господа, нехай буде проклятий!»
«Із ваших покликаних, браття, небагато хто мудрі за тілом, небагато хто сильні, небагато хто шляхетні… Але Бог вибрав немічне світу, щоб засоромити мудрих, і немічних світу вибрав Бог, щоб засоромити сильне. І простих світу, і погорджених і незначних вибрав Бог, щоб значне знівечити…»
Щось подібне чув Вогнедар від Далебора… Напружив юнак пам’ять і згадав: це ж юний Всеслав кинув схожі слова у лице мудрого вчителя…
А тоді пішов на нього з мечем…
Закрив Вогнедар книгу аж з острахом яким-то, наче то були списки заклинань, зоставив на столі, та й полишив і книгозбірню, і доброго книжника на превелику втіху Рогволодову, котрий щиро нудився поруч з другом. Алемпій же якось перестрів приятелів і спитав Перунича:
— Чому занедбав книги, юначе? Чи зрозуміти не можеш, так я б пояснив…