«Про перемоги Індри співати я маю, — згадував поволі юнак прадавні слова, що, повторені сотнями вуст, дійшли до нього з безодні віків, — то воїн великий…Він Змія здолав, і з брану він визволив ріки…Ударом ваджри вогняної… Змієве ж тіло лежить, наче прорвана гребля, водами вкрите, і вічно шумують там води…Змія подоланого давлять вони і стискають…Сон, вічний сон покрива тепер ворога Індри. Та запитав Громовержець зі смутком: «Людино! Чи наберешся ти сил, аби Змія здолати в собі?»
Зранку, ще тільки на світ благословлялося, почувся кінський тупіт. То примчав Рогволод, котрий не знайшов приятеля у Сулиці, але дідо вказав княжичу дорогу. Вогнедар, заглиблений у себе, не одразу прийшов до тями, і княжич теж принишк, обережно припнув коней — свого Гнідка та Вогнедарового Білогрива, біля хижки й присів поруч з другом.
— Сонце сходить, — раптом озвався Перунич, — ти знаєш, як треба його зустрічати?
— Знаю, — похвалився Рогволод, — я навіть славень завчив від того старого з пущі…
— Слова приходять потім, — мовив Вогнедар, поволі зводячись на затерплі ноги, — спершу навчись дивитись…
Рогволод слухняно обернувся на схід, що пломенів багряною смугою.
— А що я маю побачити? — спитав.
— Себе, — серйозно сказав Вогнедар, — і Всесвіт… А потім Всесвіт в собі…
— Я тебе не розумію, — озвався Всеславич розгублено, — говориш загадками якимись…
— Не намагайся щось розгледіти, — мовив м’яко Перунич, — просто дивись…
А передвічне полум’я вже плавилось у водах Дніпрових, і перед ним котилося світло, наче кіннота до битви. Рогволод застиг на місці, вражений цією міццю і почув Вогнедарів голос, що вимовляв знайомий славень:
— Дажбоже, на струзі пломеннім пливеш ти по синьому небу… Твій подих — життя і притулок для цілого світу… Ти — Світло моє!
Рогволоду перехопило подих від захвату. Се вперше він зрозумів, чого навчав його Перунич. На єдину коротку й довгу мить він розчинився у цьому світлі і став ним… А потім світ знову стисся до звичних розмірів, і Сонце стало просто собі весняним сонечком.
— Я не забуду цього довіку, — мовив княжич, коли вони верхи повертались до міста, — що це було, Вогнедаре? Чари?
— Це диво щоденне, — сказав Вогнедар, — аби я не зміг би бачити таке щоранку, у мене розірвалося б серце…
— А можна прийти завтра?
— Та звісно ж, — всміхнувся Перунич, — я, певне, нині й житиму біля того дуба.
Так він і зробив, і почав до дуба навідуватися люд з Подолу та довколишніх весей уже не криючись. Аж до Батури-тисяцького прибіг якось один з його підлеглих.
— Чи бачили, — спитав, — як знайомець ваш старим Богам треби править на виду у всього міста?
— То й що? — буркнув дереводіл, — на те він і жрець, аби правити треби.
— А князь що скаже? Там же і син його…
— Всеслав, кажуть, сам у волхва учився, — сказав Батура, — чого б і сину не пройти ту ж науку?
— А митрополит що скаже? — непокоївся градник, — а мніхи печерські?
— Підуть жалітися на Гору, а князь, як завжди, посміється — і тільки. І дай мені, чоловіче, спокій з тими требами.
— Ви ж, Батуро, наче людина хрещена! — не міг отямитися градник, — а видиме поганство покриваєте! Дочекаємося, що й людська кров проллється біля того дуба…
Батура мовив гірко:
— Мій старший син пожертвував Богу своєму і мною, і матір’ю і онуками ненародженими… Пішов Первень до мніхів вже назавше, переступивши через материні сльози. Ми для нього ніщо — худоба непросвічена й гріховна. Намагався той язичник, Вогнедар, повернути нам сина та не зміг. А щодо людської крові — поменше слухай казочок монаших. Не знаю, як у інших краях, а у нас цього не водилося зроду, принаймні ні дід мій, ні прадід, про таке не розказували. Перунич дійсно прикінчить ворога зі спокоєм, і ні рука йому не здригнеться, ні совість, але на беззбройного ніколи не зведе меча. Небагато я запам’ятав з його оповідок, та говорив він не раз про криваві битви, і жодного разу — про криваві пожертви. Тож не крути мені голову і не чіпай чоловіка.