— Розв’яжіть його, і зоставте йому меча. А ти, Рогдане, таки паскуда. Хіба я велів знущатись над ним? Ти не вартий цього чоловіка! Забирайтеся усі з шатра під три чорти! Ходімо, синку.
Рогволод глянув на батька раптово зчужілими очима і мовчки пішов до виходу. За ним потяглися кривичі. Князь вийшов останнім, зітхнувши тяжко.
— Що поробиш, — мовив сам собі у відповідь на невеселі думки, — нема в мене іншого вибору. Хай викручуються як знають. Зрештою — то лише смерди.
З тим і сів на коня, а незабаром маленький загін уже мчав геть від місця, де мала відбутись битва.
* * *
В темній хатині, на столі, горить свіча теплим вогником.
Сяйвик сидить на різьбленій лаві, а навпроти, довкола столу — весь рід його.
Мама Калина… Батько Межибор… Бабуся Слава з глечиком чар-зілля… Дід Гатило, колишній гридень княжий… Ще якісь люди, що й згадати не може Сяйвик їх.
Ось жона світловолоса тримає в руках уламки дощечок, списаних резами…
«Ми онуки Дажбожі, — шепоче вона, — і не сміємо нехтувать славу свою й заповіти дідів.»
А поруч з нею — чубатий Перунич спирається на меч, і грізне лице чорноокого воїна позначене тінню загибелі.
«Воїн не схиляється під вороже знамено, — чує Сяйвик голос, що давно замовк у Яві, — раб і у Вираї зостанеться рабом… Це — єдина мудрість у світі, правнуче мій…»
А ближче до покуті, якось віддалік від інших, сидить старий чоловік, зодітий у біле. Він теж при зброї, і тяжкий варязький клинок в його руці час від часу спалахує вогняною смугою.
«Сину душі моєї!» — говорить старий, і Сяйвик згадує раптом і його, і те, як звався меч, і те, що він сам має нині інше ім’я.
«Віщий Далеборе, — озивається врешті, — ви прийшли за мною?»
«Се лише сон, — озивається старий волхв, — сон у Наві… Ти мусиш прокинутись…Цієї весни не з’явилося листя на Прадубі. Помер Великий Дуб…Але битву ще не скінчено…»
«Сон…, — шепоче Вогнедар, — смертний сон…»
І розсуваються стіни, і бачить він, як пробирається лісом маленький загін…
«Заблукали ми, княже, — чути хрипкий голос з північною вимовою, — наче блудень водить, їй-пра! Я ж виріс у лісі, а тут не можу знайти дороги. Треба чекати світанку…»
«Гаразд, Когуте, — Всеславів голос, — спішуємось…»
Ось і тоненька постать Рогволодова. Княжич, поки воїни намагаються розікласти вогнище, підходить до Рогдана і говорить стиха:
«Поговорити треба, боярине. Відійдімо набік…»
Вони зникають між дерев, а за Рогволодом, мов прив’язаний, іде Білогрив, торкаючись мордою плеча хлопця.
Ось галявина, освітлена місяцем. Рогдан питає похмуро:
«Чого вам, княжичу?»
«Виймай меча, Рогдане! — говорить юнак, — і бийся зі мною!»
«Та ви збожеволіли!» — вигукує кривич.
Та блиск меча трохи не біля горла змушує його відскочити і одрухово вихопити зброю.
«До світанку, — все так же рівно мовить Рогволод, — ти не доживеш!»
Рогдан все ще вважає, що це якийсь жарт. Але юнак йде на нього пробоєм, і кривич починає відбиватись уже на повну силу. Та Всеславич б’ється з несподіваною міццю і вправністю, так, що Рогдан вже починає непокоїтись за своє життя.
«Княжичу, — озивається він крізь брязкіт зброї, — зупиніться! Що скаже ваш батько, коли я вас уб’ю?»
«Цієї ночі, — озивається спокійний голос, так не схожий на голос колишнього отрока, — помреш ти, Рогдане, аби сповнилося віщування…»
«Хлопця зачаровано!» — бурмоче Рогдан, і жах поволі обіймає його душу, а рука слабшає і робить помилку за помилкою. І ось уже Рогволод стоїть над ним, поверженим, з окривавленим мечем, а місяць затуляють хмари, і віддалік чути відгомін громовиці.
«Довіряю тобі, — шепоче княжич, — життя своє, кров свою, душу свою… Чуєш, брате? Перун прогримів у небі! Твоя доля — моя доля, а твої Боги — мої Боги…»
Юнак обтирає меча об одежу забитого і підманює Білогрива. Кінь, котрий до того не давав на себе сісти і біг впорожні, довірливо схиляє шию.
«До Києва, Білогриве, — озивається юнак, — там Вогнедар, розумієш?»
Рогволод сідає у сідло і рушає у зворотній шлях. На сусідній галявині чути Всеславів голос:
«Когуте, не бачив княжича?»
«Він десь там, з Рогданом,»— відповідає воїн.
«А, ну нехай…»
Мчить під хмарним небом самотній вершник… І розпливається видиво, а в заплющені повіки Вогнедарові вдаряє яскраве світло дня.
Жіночі ласкаві руки кладуть щось холодне йому на чоло.
— Мамо, — мовить Перунич, ще не вповні отямившись од видива, в якому його звали Сяйвір Борич.
— Лежи, лежи, синку…