— Почекаю, — відповів на умовляння Вогнедарове, — що воно далі буде. З часів Святославових так цікаво не жив…
Раптом хтось помітив, що від торговища їде вершник на змиленому коні. Кінь раптово повалився набік, трохи не придавивши чоловіка.
— Леле! — пізнав хтось, — та це ж Всеславич, Рогволод…
— Рятуйтесь, — вимовив Рогволод над силу, — ляхи в місті!
— Та які можуть бути ляхи! — пробасив Батура, — не на крилах же вони од Ірпені прилетіли!
— Ізяслав з військом, — хрипко сказав Рогволод, — так і стоїть під Білгородкою. Сюди ж послав сина Мстислава, давши йому в поміч Болеславових ляхів…
— Не він то їх, певне, послав, а Косняч його, — буркнув дереводіл, — хіба Ізяслав колись на щось наважувався сам…
— Вони вже на Оболоні! — видихнув княжич, — ось-ось будуть тут…
— Що ж, — сказав Батура, — доведеться битись. Йди, Горазде, — мовив до старого кожум’яки, — відправляй човни… А ми їх тут притримаємо.
— Я чекатиму з кількома лодіями до останнього, — озвався Горазд, — щасти вам…
Рогволод побачив Вогнедара і рушив просто до нього.
— Рогдан тої ночі не дожив до світанку, — мовив твердо, — а я утік… Загнав Білогрива, бо за мною гнались ляхи Ізяславові. Кінь твій виніс мене…
— Він був кращим між конями, — сумно сказав Перунич.
— Він — між конями, ти — між людьми, — мовив Рогволод, — твої Боги — мої Боги, побратиме! Ти правий був — нині нічого не може вмістити душа моя, бо переповнив її вогонь Перунів! Дозволь загинути поруч, або, принаймні, не жени геть!
— Залишайся, — м’яко озвався Вогнедар, — брате…
Сльози бризнули з очей юнака, та ніколи було розчулюватися. Кияни нашвидкуруч споруджували завал, що перекривав прохід від торговища до пристані. Впорались якраз вчасно — на торговищі з’явились вояки у круглих шоломах та панцирах.
— У кого луки є? — спитав Вогнедар.
Зголосилося зо два десятки чоловік. Рогволод встиг зняти з бідолахи Білогрива приторочений до сідла лук і повний тул стріл. Перунич забрав у нього лука і сам став на становисько.
— Биймо, во ім’я Перунове! — гукнув, коли ляхи рушили на несподівану перепону.
Свиснули стріли, і ляхи відступили, зоставивши на майдані мертвих. З Подолу тягнуло димом, декілька хат уже горіло. Над Батуриною оселею, яку було видно здалеку, теж підіймався дим.
Вогнедар подивився, скільки стріл зосталось в тулах і покликав Батуру. Дереводіл підійшов, накульгуючи.
— Батьку Батуро, — мовив Перунич, — ведіть людей до човнів.
— Так ляхи ж…
— Скінчаться стріли — задавлять вони нас. Забагато… І Поділ спалять з помсти. Не всі ж пішли зранку на пристань — поб’ють заброди людей наших.
— Так наздоженуть же, — вагався Батура.
— Я їх затримаю…Я зможу.
— Самого тебе кинути?! — скипів дереводіл, — та за кого ж ти мене маєш?
— Батьку Батуро, — стиха вимовив Перунич, — рятуйтеся… Будь ласка…
Дереводіл раптом ляснув себе по лобі:
— Так ось куди моя донька вночі ходила! Ох, що ж ти наробив, бісів поганине!
— Батьку Батуро! — мовив благально Перунич, — збережіть мені її!
— От же сім’я Перунове! — не міг заспокоїтись Батура, — щоб тебе твій покровитель громом тріс з ясного неба! Вона давно за тобою сохла, але ніколи я не думав, аби скромниця моя… Добре, вистріляємо все з тулів і відходимо. Але ти підеш з нами!
— Ляхи! — гукнули від завалу, — йдуть лавою!
— Лучники! — гукнув Вогнедар, — готуйсь! Стріляти за словом моїм!
Цього разу ляхи таки прорвались до завалу, і Батура рявкнув:
— В мечі!
Білозір-коваль покрутив в руці меч, відклав набік, поплював на долоні і узяв з завалу важкеньке колесо від воза.
— Якраз по руці, — буркнув у відповідь на здивований погляд Вогнедарів, — не люблю я оті боярські витребеньки… Це Батура у нас мечник, а мені — аби що поважче…
Рогволод, котрий тулився до приятеля, подивився на здоровила-коваля з повагою.
— Оце богатир, — мовив стиха, — прямо, як ар’я з Бгаратаварші… Ти колись розповідав…Той воїн теж колесом бився…
Ворожі воїни вже лізли на завал, і кияни пішли врукопаш. Билися вони з розпачем приречених. Ляхи взагалі не очікували опору, бо знали, що у місті немає війська Вояки Болеславові звикли воювати швидким наскоком, і пасували перед стійкою обороною. Перед завалом з дощок поволі росла інша загата з тіл загиблих. Особливо відзначався Білозір зі своїм колесом, та велет Батура, котрий вимахував мечем як на косовищі. Вогнедар тримався поруч з ними, час від часу позираючи на Рогволода. Княжич бився як шалений, немов би смерти шукаючи. Він не мав на собі кольчуги, і Перунич розумів, що хлопцю довго не протриматись.