— Лайдакі! — гукнув, — чи не можєцє взєць тего однего?[25]
— То єст дябел, нє чловєк![26] — крикнув перелякано котрийсь з вояків.
— На каждего дябла, — засміявся Казімеж, — єст кжиж свєнти![27]
І рушив уперед, певний себе і своєї зброї. Зобачивши ворога, ще раз вибатькував своїх людей, котрі злякалися русина у вишиванці. Та, немов блискавка мигнув меч Перунів, зминаючи, наче пергамін, панцир фрязької роботи, і воєвода впав на землю, все ще не вірячи.
— Цо за мєч у тей реньце, — вишептав, непритомніючи, — цо то єст?[28]
Кинулось на переможця кільканадцять чоловік одразу, і полягли усі до єдиного. Якийсь вояк з позосталих додивився відблиск світла довкола Вогнедара і охнув вражено:
— Чи єст тен чловєк сам? Цошь вальчить з нім обок![29]
Перунич же відчував себе одним із війська. Він майже бачив їх — чорноокого прадіда свого Ратибора, що помер молодим, не встигнувши зістарітись, діда Гатила, батька Межибора, ще якихось незнаних родовичів… Вже залилася кров’ю сорочка зі взором із зчеплених свастик, та сила Нави підтримувала юнака, не даючи зсунутись на землю. А тоді раптово щезла потуга мертвих, і впав Вогнедар, обійнявши, наче кохану, втоптану землю торговища. Останнім проблиском пам’яти згадав, що треба узяти ту землю криваву з собою, аби признали його родичі і Боги, стиснув пальці лівиці, руку підсунув під груди і так зомлів.
За ляхами увійшли у місто княжич Мстислав, син Ізяславів, та Косняч Борич з загоном вояків. Косняч шукав Казімежа і здивувався вельми, почувши, що той поліг.
Ляхи повели його до місця битви. Воєвода обдивився купу мерців біля завалу і присвиснув. Оповідки вояцькі, які він почув дорогою, Косняч списав на брехливість ляську, але зобачив на власні очі криваві докази й здивувався вельми:
— Покажіть-но мені чоловіка, котрий бився отут…
Ляхи підвели його до Вогнедара, що так і лежав ницьма, а самі передбачливо відсунулися набік. Розважали вони так — якщо в мертвому русині і досі сидить дябел, то нехай краще вхопить когось іншого, а не їх. Борича супроводжував Тука-суздалець, який замінив при воєводі брата свого, Чудина. Північанин побоювався лихих чарів, але намагався цього не видавати.
Косняч обережно перевернув лежачого носком чобота і довго вдивлявся в застиглі риси.
— Аби не мерці довкола, — сказав до Туки, — подумав би таки — брешуть ляхи… Один чоловік не в змозі доконати цього… Ти бачив мертвого Казімежа? Ні ти, ні я не розрубаємо з одного удару фрязьку бронь, а вони хочуть мені довести, що це зробив оцей молодик?
— Чари, — мовив Тука упевнено, — або меч зачаровано, або чоловіка.
— Чари…, — хмикнув воєвода, — ти ба… Цей чоловік — Перунів воїн! Бачиш-но чуба? Якраз перед ворохобою Лихота, десятник, доносив мені про двох волхвів — старого і молодого… Молодий мав, ніби, отакого чуба і обеззброїв п’ятьох градників лише змахнувши мечем… Я тоді його трохи до холодної не всадив, Лихоту того, за видиме боягузтво.
Косняч нахилився і мовив насмішкувато:
— Бачиш землю у нього в лівиці? Це відкриває, ніби, браму до Вираю їхнього… Наслухався я у дитинстві таких казок…
— Втікачі з Києва доносили, — свистячим шепотом мовив Тука, — що Всеслава вирятував з порубу молодий чи-то волхв, чи-то чародій, і він же брата мого вбив…
— То й що? — спитав Косняч байдуже.
— А те, що дихає ще чоловік цей… І може отямитись…
Воєвода придивився уважно й буркнув:
— А справді… Треба забрати його на Гору… Мені теж цікаво буде з ним поговорити. Наприклад, про те, куди подівся Батура со товариші… Я хотів з цього смерда-тисяцького шкіру здерти, а він щез кудись. І я певен — язичник цей знає, куди він подався.
Воєвода гукнув до людей своїх, і ті потягли пораненого за ним. Меча ж Вогнедарового підібрав опісля один з ляхів з невимовною обережністю. Вояк, якого спокусив добрий клинок, вирішив освятити зачаровану зброю, і тим вигнати з неї нечисту силу. Він же і приніс крулю Болеславу сумну звістку про загибель Казімежа.
* * *
Так потрапив Вогнедар до порубу княжого, звідки колись визволив Всеслава, все ще до пам’яти не приходячи. Не ввижалися йому цього разу ні живі, ні мертві — канув юнак у забуття, наче камінь на глибину.
А коли отямився і зрозумів, що сталося — заболіла йому душа більше, як зранене тіло. Як ішов він до бою того відчайдушного, то думав, що побачить наприкінці Перунів чертог — та й по всьому. І подумати не міг Вогнедар, що Боги відмовлять йому у звитяжній смерті.