«Наче ж все робив як належить, — поволі плинула думка, — від Прави не відступив ні на крок… Чому ж не розчинилася брама Вираю?»
Ворухнувся — брязнуло залізо… Зрозумів, що взято його в пута і аж застогнав, відчувши ще й на горлі холод нашийника. Ланцюг від обруча припнуто до кільця у стіні.
Наче зайвий клопіт, нікуди і так би не подівся зранений бранець, але зрозумів Вогнедар, що потрапив до рук людини, схожої на Рогдана. Немає бо більшої ганьби для жерця Індри, як померти у ланцюгах…
Спробував сісти, притулившись до стіни. Камінь холодив спину, а тіло горіло, наче у вогні, і сорочка присохла до ран. Численних, але не смертельних… Інша смерть очікувала на нього, смерть у кайданах, холодних, мов тіло змія…
«Мабуть доведеться таки стати перед Богами у ланцюгах, — подумав болісно, — Отже, сором! І Боричі скажуть: «Як дожив до такого? Чи для того ми помагали тобі у битві, аби ти опинився в нашийнику, мов пес?»
Пам’ять Перунича перебирає сказання давні, наче різьблені дощечки. Ось історія молодого скита, котрий потрапив у бран до іронців… Добра історія, улюблене сказання його дитинства… Та тільки йому, Вогнедару, ніхто не віддасть меча, аби міг він гідно померти…
Сказання про загибель Бусову… Ті люди тяжко вмирали — князь Бус та сини його… І ворог глумився над знесиленими бранцями… Але вони трималися як належить… Ось і вихід — поводитись гідно, аби ніхто не зміг похвалитись, що зламав Перунова воїна і змусив його благати у переможців чи-то життя, чи-то легкої смерти.
Тягнеться час поволі, до болю в ранах додається спрага…Тіло, змучене гарячкою, прагне води, як рослина у спеку. Марить Вогнедар водами Дніпровими, дзвін у вухах здається гудінням порогів, і не чує юнак, як розчинились двері. Миготіння смолоскипа освітило цюпу. Гарячий віддих полум’я трохи не обпалює лице.
— Ну, що, Туко? — питає хтось.
— Отямився, — відповідає Тука задоволено, — я ж говорив…
Перунич розплющує очі, а душа його ще витає над Хорсицею, де б’ється об скелі вода, багато води… Хтось ривком зводить його на ноги і перехрещує ланцюг на руках. Петлю зачеплює за гак угорі, а до стіни підтягує ланцюг від нашийника. Вогнедар намагається втриматися на хитких ногах і тому майже не чує, що до нього говорять.
— То оце ти і є Вогнедар, Перунич? — наче крізь стіну долинає голос — чи як там тебе насправді звуть?
— Вогнедар…, — вимовляє безтямно юнак, — я був Вогнедаром…
— Я Косняч, — говорить тим часом чоловік, — київський тисяцький… Ох і накоїв же ти, чародію, справ лихих…
«Косняч… Ось хто це… Косняч Борич…»
Голос цей часто марився Вогнедару у жахливих снах. І це, мабуть, сон… Він мусить прокинутись на луках Сварожих, бо все зробив як належить…
— Як належить? — перепитує Косняч, і Вогнедар над силу розуміє, що марить уголос, — розплата дійсно належить за чини твої. А ти — молодий…
Полум’я смолоскипа знову трохи не обпалює лице бранця.
— Молодий, — повторює Косняч, придивившись, — а з ранніх. Що ж, порахуємо, кому і що ти винен… Голови твоєї вимагають ляхи Болеславові, бо круль їхній дуже цінував небіжчика Казімежа…
Ненависний голос б’є у скроні наче молот. Та туман перед очима поволі зникає. Вогнедар підводить голову і бачить перед собою літнього вже чоловіка, багато вбраного, але не розпещеного. У старшого Борича постава воїна, лице вродливе і мужнє водночас, та аж наче знайоме…Родич…
— Є і ще охочі до розправи, — перелічує далі Косняч, — он Тука-суздалець, а є ще небіж його, Чудинович Іванко. Пам’ятаєш Чудина? Він і мені, до речі, приятелем був…
Тука стоїть обабіч Косняча, і вилицювате бліде лице його, аж пожовкло від зненависті.
— За Всеслава ж, — тягне далі воєвода, — і всю оцю ворохобу київську, хоче судити тебе княжич Мстислав від імені батька свого… А я — я теж маю до тебе карб… Не говорю вже про те, що статки мої привласнили київські ворохобники, але ж вони ще й тисяцького призначили собі. Ти їх грудьми прикривав, тож маєш знати, куди подався той смерд… Батура.
Тука бурчить хрипко, не зводячи з бранця очей:
— Даремні балачки оці…Припекти вогнем — заговорить одразу…Я ось і жаровню приніс, і ножичка уже розпік до гарячого…Поспіши, воєводо, а то так і здохне мовчки…
— Скажеш, — обіцяє Косняч, — і смерть твоя буде легкою. Зараз же і підеш до Перуна свого. Ти ж цього прагнеш найбільше, правда ж?
— Чотири рази я не зможу вмерти, — стиха озвався врешті Перунич, — а вже одну смерть якось перетерплю…
— Спробуй-но, Туко, — кидає Косняч, — тільки не перестарайся…