«А мій син? — крикнув Косняч, — що з моїм сином?»
«По законам Прави, — озвався брат, — чоловік усиновлює дитя вдови. У тебе немає сина, як немає дружини і рідних.»
З тим і пішов старший Борич, а Косняч стояв серед торговища, наче вритий, і серце йому сходило кров’ю.
Час йшов, а нічого не змінювалось. Отець Ніфонт радив молитись, аби зм’якшилися серця людей, котрі живуть у поганстві, і осяяла б їх любов і віра Христова. Косняч намагався молитись, а сам уявляв, як Межибор, кароокий тихий юнак, зовсім не схожий на світловолосих Боричів, цілує вуста його жони, і аж зубами скрипів від безсилої люті.
Чотири літа промучився отак княжий дружинник. Врешті трапилась нагода — зчепились Боричі з борисоглібськими мніхами за бортні місця. Святі отці колінкували перед Ізяславом, нагадували про десятину, про діда Ізяславового, Володимира-князя, котрий дбав про людей хрещених, а паче всього — про новостворені тоді монастирі і благали про справедливість. Косняч, котрий мав великий вплив на княжича, мовив тоді так:
«Чи до вподоби батькові вашому, мудрому Ярославу, буде, що ви дозволили язичникам кривдити мніхів?»
І Ізяслав звелів воїнам готуватись. Аби приборкати непокірних Боричів.
— Я не думав, що вони будуть аж так опиратись, — бурмотів нині п’яний воєвода, а не приспана совість підказувала: думав! І навіть сподівався на те! Адже старий Гатило замолоду не скорився і Володимиру-князю, а тим більше не збирався хреститись по слову його онука. Та не про батька думав Косняч, а про брата Межибора… Цей теж не скориться, хоч і має ніжну душу та все милується сонцем… Ось і буде привід вийняти меча…
Боричі билися люто…Ізяславові дружинники, роздратовані опором, оскаженіли і не милували вже ні жінок, ні дітей. Лише тоді Косняч зрозумів, що накоїв…Та ні, тоді ще не зрозумів, бо побачив Межибора у сорочці без пояса та полотняних гачах, босого, наче тільки-но встав чоловік з подружнього ложа… В руках Межиборових був меч старого Гатила, важкий варязький клинок, здобутий у якійсь битві, а це могло значити лише одне — батька вже нема в живих.
Та навіть це не зупинило Косняча, і він рушив на брата зі зброєю. Межибор був Боричем, і не відступив перед видимою смертю, хоча, певно, відав, що йому не здолати княжого дружинника в кольчужній броні. Косняч зрубав брата, наче деревце, і тут таки побачив Калину…
«Межиборе! — крикнула вона розпачливо, — Боги! Межиборе!»
Хтось напав на Косняча збоку, і той почав відбиватись, аж поки не надбігли на поміч Тука з Чудином. Лише тоді Косняч розгледів, що бився з Ольгом і ось тільки зараз почав розуміти, що наробив.
«Що ж ти наробив? — вигукнула Калина. Вона стояла на колінах біля мертвого Межибора, — що ж ти накоїв, братовбивце?»
І Косняч побачив з жахом, що варязький клинок Гатилів жінка спрямувала собі в груди.
«Калино! — зойкнув він, — стій! Не бійся! Я все тобі пробачу! Задля дитини — зупинись!»
«Ти мені пробачиш? — спитала Калина з моторошним усміхом, — Ти?!»
«Не треба! — закричав Косняч, кидаючись вперед, — Калино!»
Він спізнився. Калина померла у нього на руках, і він поклав її поруч з братом. А далі був ще більший жах — розгромлене капище біля озера, мертва Святослава зі списом у грудях, і русяве хлоп’я, що притислось до підніжжя Перунова Образу. Хлопчик теж був Боричем, бо не захисту шукав у Громовержця, а намагався оборонити Святиню від Чудина з Тукою.
«Хто убив жінку?» — рявкнув Косняч, вже не володіючи собою.
«Оце щеня мене вкусило! — буркнув Чудин, — я хотів його прикінчити, а стара сама кинулась проти списа…»
«Цей хлопчик був з нею?»
«З нею… — озвався Чудин розгублено, — то й що?»
«Геть звідси, дикуни заокські! — загорлав Косняч, — не смійте чіпати хлопця!»
Він підійшов до хлоп’яти, і мовив лагідно:
«Ти мене не пам’ятаєш, Сяйвику? Я Косач… Косач Борич… Я нині…, — він чомусь затнувся, — твій єдиний родич… Я заберу тебе з собою… Не бійся … Ти згадаєш мене! Не бійся…»
«Мама казали — ви не родич, ви зрадник! — вигукнув хлопець, — я ніколи не стану зрадником, як ви! Я — Сяйвір, син Межиборів!»
Косняч відчув тоді, що ось-ось зомліє. Підсвідомо він весь час боявся відплати Вишніх… Відплати за зраду! Ось вона відплата — мертва Калина, тавро братовбивці, і син, котрий зве батьком іншого!
«Крушіть зображення ідольські!» — почувся могутній голос, і Косняч пізнав отця Варсонофія, єдиного з мніхів туровських, котрий не побоявся супроводжувати Ізяслава. Говорили, що чоловік цей — розкаяний розбійник, і мабуть не брехали — мніх дійсно мав у собі щось від воїна.