Сповз на коліна Косняч і притулився чолом до руки синової.
— Скажи, — почав благати знову, — що чуєш мене, або хоч знак подай! Адже я тебе все життя розшукував! А коли зустрів — не зміг пізнати! Аби ж ти хоч Сяйвіром звався, а то — Вогнедар… Я й подумати не міг! А мав би здогадатись, бо схожий ти на родовичів наших, і на мене, грішного… Вуста лише — від Калини, а так — викапаний Борич… Я спокутую вину свою, тільки озвися, синку!
— Я чую, — раптом вимовив юнак, — я вам вірю… Я вже давно при пам’яті і чув розмови ваші з моїм доглядальником. Не побивайтесь так — цим все одно нічого не виправиш.
Косняч перехрестився.
— Диво! — заволав, — диво Бог сотворив! Сяйвику! Синку! Пробач мені! Я ж бо один у світі! Маю жону вінчану, нині у Польщі вона, та не родить дітей моя бояриня, а другу взяти не можу, бо не по закону це! Багатий я…Те, що в будинку взято — крапля в морі! Є ще зарите…І золото, і срібло! І хутра приховані! Житимеш — ні про що не дбатимеш! Жону тобі знайду — в багацький дім піде усяка! Тобі ж навіть хреститись не потрібно! Покаятись тільки за гріхи мимовільні, бо не твоя вина в них, а вихователя твого! Очі тільки, ех…Винен я, винен…Але ж і так звикають люди…Будь-яка забаганка твоя виконана буде! Ну, скажи що небудь!
Вогнедар усміхнувся, але так, що здригнувся воєвода, наче від холодного вітру.
— Чудна ви людина, — сказав, — чую по голосу страждання ваше, та не розумієте ви, що марне воно. За муки свої не потребую відплати, бо нічого іншого й не очікував від такого ворога. Тому, хто рід свій видав на погибель, таким і належить бути. Ви хочете відкупити вину свою, та чи поверне мені золото ваше схід сонця над водами Дніпровими? Або вагу меча в руці? У вас, людей хрещених, дивне розуміння милосердя — спершу прагнете ви зламати сильного, а тоді піклуватись ним в його слабкості. Та мене не зломлено! Зі мною Боги мої, і випробувано мене, як меч в горнилі! Я зрозумів, чому не відчинилась переді мною небесна брама — доки жива пам’ять моя, доти я потрібен тут.
— Сину, — мовив Косняч розгублено, — дивні речі ти говориш, але сподіваюсь я, що душа твоя пом’якшає… Добре, що хоч не ненавидиш мене…
— Ненавидять рівних собі, — холодно мовив юнак, — ви ж мені огидні… Краще б мені померти сином Межиборовим, аніж жити вашим сином, та не можна вибирати батьків і рід.
Прикусив Косняч губу, але сказав лагідно:
— Одужуй, синку… Я ще приходитиму… Бог милостив, звикнемо… І я… І ти…
Вогнедар дочекався, доки затихнуть у передсінку важкі кроки, тоді зціпив зуби і сів на ложі. Протримався з хвилинку й повалився набік. Знову сів…
Почулося знайоме вже дріботіння мніха-доглядача. Ларіон, побачивши таке, забідкався:
— Ой, що ж ти робиш оце! Рано тобі ще вставати!
Вогнедар мовчки спустив ноги з ложа. Рука, що шукала опори, намацала різьблену спинку стільця обабіч.
«Перун не любить слабких і слабодухих» — почув юнак наче в яві голос учителя.
«Так, Віщий Далеборе! Не любить таких Перун! Не любить він і тих, що ладні ридати вголос від жалю за втраченим світлом! Та ще, коли вороги поруч…»
Перунич вчепився в стілець і над силу звівся на ноги. Постояв мить — і повалився навзнак. Ларіон кинувся до нього.
— Божевільний! — вигукнув, — ти ж себе уб’єш! Видужати ж треба! Лягай-но, Самійле, а про вставання поки що й думати забудь.
— Моє ім’я — Вогнедар, — сказав юнак рівно, — ні на яке інше ім’я я не відповідатиму.
— Господи, — розгубився Ларіон, — та чого тебе так вабить це поганське прізвисько?
— Це моє ім’я, — терпляче повторив Перунич, — я ж не говорю, що ви зветесь прізвиськом ромейським… Я вдячний вам за все, що ви для мене зробили, але прошу звати мене як належить.
З того дня Вогнедар почав потроху вставати і наче заново вчитись ходити. Косняч приходив трохи не щодня, юнак розмовляв з ним спокійно, без докорів, та тисяцького аж дрижаки брали від цього холодного голосу. Аби кляв його син, дорікав, чи побивався над каліцтвом своїм — легше було б воєводі. А так — наче й за людину його не вважав Перунич. І мніх помітив гординю оцю несвітську, бо мовив до Косняча якось:
— Боюся я, що навіки проклятий син ваш! Сильний біс заволодів його душею…
Коли вперше вийшов на ґанок юнак, то спитав у мніха, котрий ходив за ним тінню, який місяць нині надворі. Відповів Ларіон, що руєнь, і зітхнув Вогнедар, зрозумівши, що повний оберт зробило Коло Свароже з того часу, як прибули вони з Далебором до Києва. Наче життя прожив за цей рік молодий жрець, і дивно було йому згадувати того напівюнака, напівотрока, яким він був рік тому. З цього дня сидів він на ґанку подовгу, відновлюючи пам’ять свою, повторюючи від слова до слова науку Далеборову. Це помагало Вогнедару забути про тьму довкола і про дівчину з розпущеними косами, котра обіцяла народити йому сина…