— Ох, дідо! — тільки й вимовив Перунич, котрий слухав усе це зі щирим захопленням.
— Еге ж, він теж так думав! — хихикнув Сулиця, — дід, мовляв, та ще й одноокий…І не стерігся. Поховав я його пристойно — в садку під вишенькою. Цілу ніч прововтузився. З ляхами у нас взагалі дива кояться. То один щезне, то другий… То зранку знайдуть десь у завулку — а воно, бідняточко, вже й захололо!
— Обережніше, дідо, — сказав Вогнедар, — ви бо мічений…
— Втомився я боятись, Перуничу! — озвався бадьоро Сулиця, — як злякався ото тоді, коли найманці Володимирові приставили мені меча до грудей, так і протремтів усе життя. А тепер аж дихаю вільніше. Так же добре — не боятись! Требище твоє, до речі, розкидали, але дуб стоїть, і криничка ціла…Ходжу туди часом про життя своє думати…Ось зберігав я корогви оті усе життя, думав — знадобляться, і знадобились ніби. А потім все одно пропали… Даремно, думаю, беріг, але ж все-таки побили ми степовиків під цими корогвами! Отже, не даремно… Затужив тільки, як почув, що зламали тебе…Ну, який з тебе християнин, будь ти хоч двічі хрещеним…Не буде з блискавки кресала, а з пожежі свічки…
Вогнедар обережно вийняв меча з піхов і притулив лезо до вуст. Тоді заховав зброю і погладив гусла.
— Можна навчитись грати всліпу, — сказав, — і битись втемну… Битись я умію… Мене навчав Далебор. Визволяти силу прани, сиріч духу…
— Тримайся, синку, — зітхнув дідо, — хай помагають тобі Боги твої…
* * *
Косняч, хоча і знав, що старий Сулиця навідує Вогнедара, не заважав цьому, сподіваючись, що старий розвіє синову тугу. Та все важче ставало воєводі опікуватись сином і через душу його незлагідну, і через те, що пережив Перунич одну смерть, а ще три чигали над ним, наче вороння.
Раз прийшов воєвода, стривожений до краю, і мовив до юнака, котрий сидів на ґанку з гуслами на колінах:
— Поговорити треба, Сяйвіре…
— Моє ім’я — Вогнедар, — озвався Перунич, — я давно не дитя, батьку…
— Вогнедар…, — повторив Косняч болісно, — саме до Вогнедара я й прийшов…Не можу я більше таїти тебе. Питав за тебе і круль Болеслав, і Тука з небожем скаргу князю подали на вбивцю Чудина, аби видав я тебе їм головою…Ізяслав-князь теж невдоволений, що опікуюсь я поганином.
— То видайте мене, — мовив юнак, — хоч кому — байдуже…Я ж уже говорив вам, батьку, що померти лише раз можна.
— Сину, але ж я тебе врятувати хочу! — вигукнув Косняч, — я вже звертався до отця Феодосія, то святий чоловік, він ладен заступитися за тебе! Ізяслав його слухає! Тільки визнай Христа, синку! Зроби це прилюдно, і ми зможемо тебе врятувати!
Вогнедар провів пальцями по гуслам. Він не розлучався з ними з того дня, коли їх приніс дідо Сулиця.
— Ви не мене рятувати хочете батьку, — озвався, награючи тиху мелодію, — і не рід свій, що на мені урватися мусить…Вам просто страшно, як і всім відступникам, лишатись наодинці з Богом своїм…Ось і тягнете за собою інших. Невже ви думаєте, що я злякаюсь чи суздальців ваших, чи княжого суду, а чи круля Болеслава? Що вони ще можуть зробити зі мною? Ви праві були тоді, у в’язниці, — немає для сонцепоклонника страшнішої кари, аніж жити у тьмі…Лишилось світло тільки тут, — юнак поклав руку на зранені груди, — а ви і його забрати хочете?
— Не зі світла дух твій, а з каменю, як і в матері твоєї! — скипів воєвода, — поклади ті гусла кляті, бо розіб’ю їх до решти!
А що продовжував грати Вогнедар, то вирвав Косняч у нього гусла і хотів торохнути ними об ґанок, та метнувся тут невідь-звідки Полісун і стрибнув на тисяцького, мірячись до горла. Випустив воєвода від несподіванки гусла, але встиг підхопити їх Перунич, так, наче зрячим був, і гукнув на вовка, аби відступився.