— Я не радив би вам робити цього, батьку! — мовив спокійно, — бо одного разу не спиниться Полісун, позаяк все-таки звіром є, а не людиною.
— Відьмацький онук! — пробурмотів Косняч, отямившись від переляку, — звіра якого привадив…Рухаєшся, наче бачиш все…Видно правий мніх Ларіон — сатана сидить в тобі!
Вирішив тоді воєвода звернутися з горем своїм до мніха з книгозбірні, Алемпія-книжника. Чув бо од вивідачів, що знав той Вогнедара. Інші мніхи нічим не могли допомогти — отець Антоній, до якого вдався Косняч, як до святого чоловіка, тільки й радив молитись, Феодосій з прямотою вояцькою вимагав, аби зрікся Коснячів син поганства прилюдно, а Ларіон-мніх опісля появи вовка вже просто боявся свого підопічного, і тільки всі кутки у хаті хрестив.
Книжник вислухав Косняча уважно і обіцяв допомогу.
— Син ваш, — говорив він лагідно, — знань шукав та відступився. Може злякався, що істина прожене з душі його мертвих божків, яких визнає він досі. Скам’янів же він душею через загибель родини вашої. Диявол найохочіше приступає до людини, коли та зневірилась і до життя втратила волю…
— Чого-чого, а волі у нього задосить, — буркнув воєвода, — та тільки дійсно, що від лукавого вона. Той старий дідько, волхв Перунів, натовк хлопчині голову байками та казками, і син мій тільки й живе ними, і поводиться наче воїн з пісні, а не поможете ви, велебний, помре усміхаючись, бо так, бачте, належить! А я не хочу, щоб він помирав, хочу рід мати й онуків бавити… Аби зрікся поганства свого хлопчик мій, то він пробачив би мені…,або принаймні прийняв мої виправдання й спокуту.
Дорогою до Коснячевого дому, Алемпій згадував зимовий ясний день, і трьох юнаків, що перекидалися сніжками…»Перед смертю видимою не схиляй голови, та схились перед яблунею, аби не збити цвіту…» Дійсно, жаль буде, якщо молодик загине в поганстві, приречений на вічні муки…Тим більше, стільки переживши. Книжник вже підбирав слова для розмови і так захопився цим, що й не помітив, як увійшли вони у Коснячів двір.
У прихатні Вогнедара не було. Ларіон-мніх збирав свої торсики з ліками, щось бурмочучи.
— Іду до монастиря! — почав він одразу, загледівши Косняча, — проситиму ігумена слізно, аби звільнив він мене від цього послушання!
— Та що трапилось? — спитав Косняч заскочено.
— Не можу я біля цього відьмака більше бути! — вимовив мніх, — вовк оцей його…Та й сам він…Вчора ви були у князя, а я збирався у місто. Коли цей…син ваш говорить: «Не ходіть нікуди, бо вимокнете до нитки.» Виглянув я на вулицю — сонячно. «Ні хмаринки на небі», — говорю, а він усміхнувся і каже:«Перун летить… До весни не почуємо більше грому…» Пішов я таки, тільки дібрався до брами — набігли хмари…Поки повернувся — гроза вдарила, і таки змок до рубця. Кинувся громницю запалювати та вікна затуляти, глип, а він, Вогнедар-то ваш, стоїть на подвір’ї, руки до блискавок підняв, і чи-то ворожить, чи-то молиться дідькові своєму. Пробігла злива, зайшов він до хатини, я давай його шпетити, а він усміхається знову. Оцього усміху його я більше всього боюся…І каже: «Чого ховатись від краси такої… Я ще можу жити, бо зміг її побачити…» В мене аж ноги підігнулись опісля слів таких…
— А зараз він де? — нетерпляче урвав воєвода.
— У дворику, де був раніше садок, а нині порожньо…
Косняч з Алемпієм пішли у вказанім керунку. Ларіон дріботів за ними, бурмочучи:
— Да воскресне Бог, і расточаться вразі його…
У маленькому дворику, де раніше був садочок Коснячевої жони-боярині, Вогнедар вправлявся з мечем. Поруч крутився Полісун. Блискуча смуга клинка не лякала звіра, навпаки, вовк тихим гарчанням наче виправляв помилки друга.
— Бачите? — прошепотів Ларіон, — ота тварюка тільки що не розмовляє! Богом присягну, що це вовкулака! І ви лише гляньте, як рухається Вогнедар-то ваш…І сюди він сам дійшов з вовком отим…Сліпий! Краще вже за прокаженими доглядати!
— Батьку? — раптом спитав юнак, — вам щось потрібно?
— Що оце ти виробляєш, сину? — не втримався воєвода, — де взяв ти цього меча, і для чого тобі це?
— Я ж Перунів воїн, — озвався Вогнедар, — тому і не хочу забувати науки ратної. Аби змусити мене покласти меч — треба відтяти мені правицю. Нема такої кари у Царгороді?
Старшого Борича аж пересмикнуло.
— Ось бачите? — мовив він безпорадно до Алемпія, — як з ним говорити?
— Вогнедаре, — озвався мніх, — я — Алемпій з книгозбірні. Пам’ятаєш мене?
— Пам’ятаю, — сказав юнак, і мимовільна шаноба забриніла в його голосі, — і вас, і книги… І сніг, що пахнув спілими яблуками…