— Не любиш мене зовсім? — розгублено спитав юнак. Неждана знову усміхнулась і розкошлала йому волосся.
— Я молода, — мовила, — ти — юний, добре мені з тобою. А кохання, ладо моє, лише в піснях буває та в сказаннях волхва твого.
З настанням осені Вогник навідував Неждану в її хижці, де ледве вміщалось низьке дерев’яне ложе та саморобний ткацький верстат. І те і друге зробив небіжчик Лют, котрий, попри свої вади мав, видно, золоті руки. Юнак якось намагався помогти вдовиці: то хмизу принесе, то впольовану косулю, то в’язку риби. Неждана дари приймала з нехіттю — мовляв не пропаду і сама. Далебор якось сказав, помітивши засмучене лице учня:
— Перша жона запам’ятовується надовго. А остання любка Перунича — смерть вояцька, то й назавжди.
— Віщий, — наважився спитати Вогник, — чому Неждана така лиха?
— Не вона лиха — життя у неї лихе було.
— Невже справді так тяжко нині жити в Русі, як вона розказує?
— Навіть не тяжко, а гидко, — озвався Далебор, — тут їй жити тяжче, Неждані твоїй. На весі, на обробленій вже землі сидіти легше. А любкою боярською бути — і взагалі легко. На м’якому спати та солодко їсти… І всього лишень треба тіло віддати старому нелюбу, а душу — чужому Богу.
— Але вона й Люта не любила! — не втримався Вогник, — вона нікого не любить!
— І таких навідує Лада, — зітхнув Далебор, — тільки іноді запізно.
— А ви когось кохали, Віщий? — раптом вихопилося у юнака.
— Я? — перепитав волхв аж розгублено, — я? Кохав…
— А ким вона була?
— Дочкою відьми, — ледь всміхнувся Далебор, — кого ще може кохати Перунич? Мати її невимовної сили відунка була. Аби не хрещення оте криваве — стати б їй Великою Волхвинею Київ-граду. А так вони ховалися у лісовій весі. Коли я приблукав туди, мати дівчини була вже тяжко хвора. І аби я лишився там…
— Але ви не лишилися?
— Ні, Вогнику. Пішов, аби дістатися до Руяну. За долею Русі. Я тоді не вірив, що повернуся живим.
— І більше ви її не бачили?
— Ні. Але намагався знайти, бо ніколи не забував. Мав я на Руяні жону, і рід свій зоставив у венедів. Та, як повиростали сини, подався знов на береги Дніпрові. Довгим був мій шлях, однак я таки повернувся. І спізнився… Вона загинула. Оповідали, що й онуків уже мала лада моя, а перед очима й досі — юнка чорноока з розмаяним волоссям. І купальський вогонь… Ото і все моє кохання, Вогнику.
— А як її звали, вчителю? — спитав юнак розчулено.
— Святославою, — озвався стиха Далебор.
— Жона, а ім’я як у воїна…
— Її батьком був Ратибор-хорват з Перунових воїнів. Родом з гір Карпатських. Я його добре знав. Нам, молодим, здавалося, що се — живе втілення відваги. Був він чурою самого князя Святослава і хоробрістю не поступався навіть цьому сину Перунову. Може тому жона Ратиборова, волхвиня, й доньку так назвала. Але то все давні справи, хлопче. Краще бери меча і ходімо вчитись.
Юнак більше не розпитував. Його трохи здивувало, що й суворого навчителя навідувала Лада. І хоча він вже вкотре пообіцяв сам собі, що не ходитиме більше до Неждани, однак найближчої ж вільної години знов опинився у її хижі. Так минула зима.
* * *
Навесні ж сталося лихо…
Вогник якраз сидів у хижці Неждани, впираючись ногами у підставку верстата, і спостерігав, як жінка робить останній стібок на сорочці. Сорочка призначалася йому. Нове вбрання було не зайвим — зі старого він виріс ще восени і нині носив саморобну куртку з лисячих шкірок просто на голому тілі. Неждана пошила йому сорочку й гачі з грубого конопляного полотна, а коли скінчила шиття, то видобула зі скрині широкий шкіряний черес.
— Лютів, — сказала, — а буде твій.
Вогник почав було відмовлятись, але Неждана змусила його таки вбратися у нове та підперезатися чересом. Юнак помилувався гаптуванням на рукавах — знаками коловрату, де фарбовані в червець нитки переплітались з чорними, і притягнув жінку до себе. Та відбивалася, сміючись:
— Цілу ніч Ярила славили, а тобі все не досить… Біжи, бо вчитель розсердиться.
Знадвору почулися звуки рогу, і коханці зірвалися з ложа. Тривогу протолчани здіймали не часто, а лиш у випадку крайньої небезпеки. Вогник схопив свого меча, з яким не розлучався, і разом з Нежданою вибіг із хижі.
Посеред купки людей стояв, важко дихаючи, малий Твердята, отрок років десяти. В плечі його стирчав уламок стріли, а в блакитних очах метався жах. Тверд з Твердихою, батьки хлопця, та інші протолчани намагалися про щось допитатись у нього. Хтось уже побіг на Святилище за Далебором. Твердята раптом вибухнув плачем, але то були не сльози болю.