Легше було терпіти смертні муки Вогнедарові, аніж чути голос цей, і лише хитнув він головою на знак згоди, коли ж пішли жінки, застогнав, наче від болю, а тоді став дихати рівно й глибоко, як учив його Далебор, і трошки заспокоївся.
— Милосердя…, — пробурмотів, — ох, батьку Боричу! Милосердний той, хто вбиває одразу… Нема вам мого пробачення, бо хвилини цієї спопеліла душа моя…
Вночі ж, коли поснули жінки, провів Батура Перунича з повітки, де той ночував, до хатини, і підвів до синової колиски. Міцно спало немовля, а пальчики його стискали срібний оберіг з вовчою головою.
— Ось син твій, — вимовив тесля, — зостанься, Вогнедаре!
Торкнувся рукою воїн синової голівки, та так і застиг надовго. Тоді похитав головою:
— Ні, батьку Батуро! Я мушу йти!
— Пам’ятай лишень, — сказав Батура прохально, — що тут і дім твій, і рід твій! Іди, бо я знаю, що не спиню тебе, але повернися до мене… До нас!
Схилився Перунич в прощальнім уклоні перед тим, кого батьком звав замість рідного, і вийшов поспішно з хатини.
— Куди ж підеш ти поночі, — запитав Батура, затримавши його біля хвіртки.
— Мені однаково нині, — мовив юнак, — а Полісуну краще вести мене крізь ніч. А йду я до Києва, батьку. Якщо зостанусь живим — то може ще навідаюсь.
— Іди, — мовив сумно дереводіл, — незламна душе…Страшні треби вимагає з людини Бог пращурів наших…Ти все поклав на жертовник, лишилося тільки життя покласти. Великим чародієм був Далебор-волхв, бо викликав тебе з минулого, аби знали люди, якими були предки їхні…
— Нехай не каже ворог, що нема у нас доблесті, — відмовив Вогнедар словами пісні, — ви ж теж такий, батьку, і Білозір, і Сулиця, і навіть Рогволод…І завжди житиме в душах людських прадавня сила Перунова, навіть в часи найстрашніші.
А вже на вулиці мовив:
— Скажіть, батьку, якось Поляні, що хотів би я, аби Сяйвіром звали сина нашого…
— Добре, — сказав Батура над силу, — будь спокійним…
А зранку Поляна почала питати за гостем.
— Снився мені Вогнедар цієї ночі, — сказала, — і зрозуміла я, хто сліпець отой…Лихо мені, бо не пізнала я лада одразу! Де він, батьку? Куди пішов?
— Пішов муж твій своїм шляхом, доню, — мовив сумно дереводіл, — а дитя своє велів назвати Сяйвіром, бо чимось дороге йому ім’я таке.
— Він не повернеться, — сказала Поляна впевнено, — краще б осліпли очі мої, бо не пізнала я в зраненім тілі душу коханого…
— У тебе є син, — нагадав Батура, боячись, аби не захворіла з розпуки молодиця, — у сина — його обличчя…
— Сяйвір, — повторила Поляна, — син Вогнедарів, онук Межиборів, правнук Гатилів, Борич же з роду… І ми з ним чекатимемо на батька поки й життя мого.
* * *
Вогнедар же повернувся до Києва, як і хотів. Вже не співав він пісень, а оповідав людям про видіння свої, і закликав до відновлення віри прадавньої, як до останнього порятунку. А час був скрутний, знову бо пішли у набіг кипчаки, і бачили їх недалеко від Києва, під Нятином. Ізяслав же князь як завжди вагався, чи йти воювати, чи ні, про те ж, аби рать збирати для відсічі, і думати не хотів. Тож і ходили люди юрбами за сліпцем з гуслами, а він, зібравши людей багацько, оповідав піднесено:
— Се я видів сон у Наві! Страшно зміниться світ! Змішаються усі народи, і не знатимуть ні батьків, ні дідів…Дніпро не тектиме вільно, і отруйними стануть води його! Не буде вже землі Руської, а стане замість неї наче теперішня Грецька земля, де потолоч усяка паплюжить ім’я давніх еланів! Раби тут житимуть, не родовичі, і всякого чужоземця паном звати стануть! А ті, хто люд захищати має, зніматимуть з нащадків ваших останню сорочку! Не встигнете звикнути до святощів грецьких, як князі ваші переймуть святощі люду латинського, а опісля запанують над вами дикуни з Півночі, котрі навіть ім’я ваше привласнять собі як здобич! І люди вашої крові служитимуть чужоземцям вірою й правдою, і любитимуть ворогів своїх щиро, і вбиватимуть родовичів навіть за те, що ті слова вимовлятимуть так, як ненька навчила, а не так, як велить чужоземець! А коли вам байдуже до нащадків — то подивіться на половців біля порога і зрозумійте долю свою!
— То що ж нам робити, волхве? — запитували збурені люди, — як позбутись прокляття такого?
— Згадайте добрі старі часи, — відповідав Перунич, — покличте на допомогу Вишніх! Вони почують, і прийдуть, і стануть на чолі раті! І ми будемо русичі, ми, а не вороги наші! Не оглядайтесь на князів нинішніх, бо пішла у землю кров Святославова! Є серед вас і князі і воєводи, згадайте хоч би Батуру з Білозіром! Не мовить Перун, що всяка влада від Бога, лише тих володарів підтримують Вишні, котрі живуть за законом Прави!