Ще більшою стала смута між киянами. Одні, над грізним віщуванням задумавшись, годували сліпця й переховували, і ладні вже були й до нової ворохоби. Інші ж пересміювались і казали до Вогнедара:
— Лихий грає тобою на погубу тобі!
— Що таке погибель для того, хто бачить безодню, над якою висить Русь! — відповідав Перунич, бо певен був у правдивості видінь своїх, — Сеї весни не з’явилось листя на Прадубі, помер Великий Дуб з Хорсова острова, а дубки ледве пробивають землю! Поможіть вирости дубам новим, і захистять вони вас від вітрів зі степу! Бо без захисту цього погине життя Дажбожих онуків з вини пихатих володарів, котрі святощів рідних не маючи, видадуть вас ворогам на поталу!
Косняч, якому доносили вивідачі про волхва і його пророцтва, давно зрозумів, хто це, але все ще тягнув час, хтозна на що сподіваючись. Аж прогнівався Ізяслав на свого тисяцького, а тут ще прийшов ігумен Печерський з черговою скаргою на волхва, котрий баламутить місто.
— Звелю схопити і стратити сліпця того! — вигукнув гнівно Ізяслав, — хоч і не караю я смертю, але всі межі перейшов сей чоловік! Косняч же є йому родичем, і покриває ворохобника.
— Страта прилюдна лише збурить чернь, — мовив мніх суворо, — чи мало у тебе порубів, княже? Зроби так, аби зник той чоловік, наче й не було його. Так і милосердя проявиш, не проливши крові, і люд заспокоїться з часом.
Звелів Ізяслав Туці взяти з собою кількох дружинників і схопити волхва, нічого не говорячи Коснячу. Тука наказ вислухав, але мовив до сина свого Стаха, і небожа Іванка Чудиновича, котрий рвався помститись за батькову смерть:
— З порубу часом виходять, згадайте бо Всеслава! Він зникне, волхв отой, так, що й сліду не залишиться, але не у порубах княжих!
Коснячу підкуплений челядинець доніс про цю розмову, і наказав воєвода людям своїм стежити вже за Тукою з родичами.
Вогнедар же йшов якось увечері берегом Дніпровим, а супроводжували його вірний Полісун та ковальчук Чорнота, котрий став поводирем сліпому віщуну, і шанував його безмірно. Хлопець перший помітив небезпеку і скрикнув голосно:
— Вершники, Віщий! Тука, брат Чудинів, з родичами! А за ними — сам воєвода! Ой, лихо!
— Тікай, друже! — озвався Вогнедар, видобувши меча.
Та не побіг Чорнота, а підхопив з землі ломаку:
— Я не покину вас, Віщий! — вигукнув, — рятуйтесь! Вовк виведе вас, а я їх затримаю!
— Ти — русич, — сказав Вогнедар з усміхом, — але втекти я не встигну. Та й не личить Перуничу бігати від суздальських псів! Вовк навіть сліпий ще може перегризти горлянку… Вірно, Полісуне?
Косняч обігнав суздальців і над’їхав першим. Лице старшого Борича схоже було на обличчя нагло померлого.
— Сину! — скрикнув, — що ти коїш оце? Для чого говориш речі, від яких ворохобиться люд київський?
— Боги говорять вустами моїми, — спокійно озвався сліпець, — я — лише голос Прави…
— Біси ними говорять, синку! — трохи не плакав Косняч, — іди з Києва геть, бо більше захищати тебе я не в змозі!
Тут наскочив Тука зі своїми людьми:
— Набік, воєводо! — крикнув, — маю я наказа таємного, аби й сліду не лишилося від цього чоловіка!
Заніс меча Перунич, рухаючись на голос ворога, але той випередив його і вдарив списом у груди.
Мов блискавка сіра, метнувся Полісун, вчепився в ногу Туці, але не втримався і зірвався. Чорнота ж ухопився за спис Чудиновича, стягнув вояка з коня, та й так і покотилися вони обидва у Дніпро з урвиська.
А Косняч зіскочив з коня і кинувся до сина, що, заллятий кров’ю, відступав поволі до берега Дніпрового.
— Синку! — зойкнув воєвода, — синку!
— Знайшов мене таки спис отой! — поволі вимовив Перунич.
Тоді підняв обпалене лице до неба, що дихало грозою близькою.
— Тобі, Перуне! — вишептав і ступив ще один крок — у небо…
За спиною Косняча розляглося протягле вовче виття…
* * *
Наступного дня дідо Сулиця та ковальчук Чорнота, котрий відбувся зламаною шуйцею, довго блукали понад річкою, розшукуючи тіло Перунова воїна, аби пристойно поховати, але так і не знайшли. Полісун допомагав їм у пошуках, а як зрозумів невдачу, то засумував, ліг на тому місці, звідки кинувся у Дніпро Вогнедар, та й здох, ні разу більше не ворухнувшись.
Косняч Борич постригся в ченці.
Ще через два літа, опісля того, як зник безслідно віщун, молодші брати-Ярославичі змовились проти князя Ізяслава і вигнали його з Києва геть. Князем же Київським став Святослав Чернігівський, та недовго княжив він — всього три літа. Помер Святослав, захворівши тяжко, Ізяслав же знову прийшов до Києва з ляхами, і відступився Всеволод, третій брат, та й пішов до Чернігова.